був зовсім відкритий. І Антон дав би пас, і Вова неодмінно забив би, якби
тонкий вогненний струмінь, прицільно випущений Людовиком, не перетворив його на
танцюючий смолоскип.
М’яч пішов в аут.
Новачок Кирило сів на сніг.
Антон підійшов до чорної ляльки, яка ще мить тому була Вовою, і яка через мить
знову стане Вовою, брудним і огидно смердючим.
- Моя черга, - сказав Антон тоскно. - Витягнеш на себе меншого Славка і даси
пас мені… Зрозумів?
І Вова кивнув.
… Унизу був зелений двір. Великі каштани. Машини біля сусіднього під’їзду. Проводи.
Скреготав бляшаний наддашок.
Заклично погойдувалося гілля. Лагідно вгиналися хмари, звали політати…
Притьмом, як шкідливий кіт, він кинувся геть від краю даху. Спотикаючись, плутаючись у якомусь дроті, натикаючись на антени, руйнуючи все на своєму шляху
- туди, на сходи, у сутінок.
Шістнадцятий поверх. П’ятнадцятий. Чотирнадцятий…
Хтось сахнувся з дороги:
- Ти що, здурів?
(Вогонь заважав і думати, і бачити. М’яч був білим. Усе довкола сніжно-білим. Шкіра на пальцях уже лопалася, обвуглилася, але очі ще бачили біле-біле світло цього останнього вогню.
Полум’я було густе, як желе. Біле, з чорними прожилками.
Антон устиг побачити, як над кільцем зі згорілою сіткою…
До тієї миті його вже не було, він сам уже майже згорів…
Падає великий, неправильної форми м’яч, немов голова сніговика…
Котиться краєм кільця - і падає всередину…)
