Мел знизав плечима:
- Адже це він собі вибирає гравців, а не я і не ти… Правда?
Тієї ж миті з’явився Людовик з іншим хлопцем - це був Антонів ровесник, зацькований, маслакуватий, у поношеному флотському тільнику.
Коли рахунок у новій грі досяг двох тисяч ста восьми - двох тисяч дев’яноста на користь команди Мела, Людовик відклав армійський автомат. Антон ще не
бачив вогнемета, але знав, що він неодмінно з’явиться; він знав це, але все одно рвонув до кільця. Був певен, що заб’є.
М’яч був жовтогарячий, а вогонь - білий. Якщо дивитися зсередини. Білий з тонкими
чорними гілочками, схожими на кровоносні судини. І Антон біг і горів - довго, кілька нестерпних секунд.
У вогні згорталося листя каштана. І аркуші чиїхось листів - дитячий почерк; і
обпливали, немов крижинки, кольорові та чорно-білі фотознімки…
Вони з Оленкою на морі. З “сувенірним” виднокраєм позаду. Оленка усміхається й
обіймає Антона за шию.
Вона в тонкому халатику на мокре тіло.
Оленка…
“Мамо! Забери ти мене з цього табору. Тут нудно, о дев’ятій вечора - спати, і весь час іде дощ. І вожатий противний. Я чекаю тебе в
неділю…”
Коли Антон зміг розплющити очі, у повітрі все ще пахнуло смаленим. І ноги в
кросівках стояли навколо - у сірих і синіх кросівках; потім немов сяйнула яєчна
шкаралупа, і білі, як пароплав у далекому морі, великі важкі кросівки випливли
звідкись і зупинилися в Антона перед очима.
- Уставай, - сказав Мел.
Кіптява була усюди. І - запах.
- Тепер ти маєш уявлення про місце, куди так просився, - сказав Мел Антонові на
вухо. - Тому зберися з силами і грай далі.
