років. Ітам уже немає нікого, хто його знав. І мама тепер вільна від…
А може, це навічно.
- Слухай, Сашко…
- Чого тобі?
- А що ці козли, в армії… що вони з тобою робили?
- Одчепися, - Сашко відразу оддалився, насупився і спохмурнів.
- Ти розумієш, - сказав Антон, ковтаючи гарячу воду. - Адже мене ніхто… Я з
тих, хто “через жуйку повісився”. Тільки я не вішався. Я…
- Мало чого, - сказав Сашко. - Он Славко-молодший теж. У нього папаша був
бізнесменом. Славко в Англії був, у коледжі… поки йому не набридло. Вибрав, розумієш, волю. І ти вибрав волю. Ну, і я тут, разом з вами. Через цих козлів.
- А в тебе мама залишилася?
Сашко подивився вгору, не зажмурюючись під струменями води, начебто очі в нього
були скляними:
- Хоч би справедливість була… А так - ніякої справедливості. Людовик мене
поміняє, хай тільки щось… Я йому казав - ви ж усе про мене знаєте. Я ж не з
жиру, а від розпачу… А він каже - ну то й що.
- Що з тобою, Тошо?
Антон мовчав.
Ось уже другу гру він одверто саботував. Упускав м’яч. Промахувався з найвигідніших положень. Байдуже стежив за грою, ходив по
майданчику пішки, як сторонній спостерігач.
- Що з тобою, ти перехотів грати? Набридло? Хочеш розпрощатися з хлопцями - і
зі мною?
- Так, - сказав Антон.
- Що-о?!
