- Ну? - ледь помітно підморгнув Мел.
- Я мерзотник! - майже викрикнув Антон. - Я зрадник…
- І що? - Мел посміхнувся.
Антон мовчав.
- Не має значення, - сказав Мел. - Я тобі не суддя. Тепер у тебе одне завдання
й одна думка в голові: будь-що закидати м’яч у кошик. Це єдина розрада, яку я можу тобі запропонувати… Тож радій: іншим
і такої не дано.
Антон збагнув зміст його слів значно пізніше.
Ігрове поле було місцем, що заміняє життя, а душова - аналогом смерті. Символом
розпачу.
Під час гри він думав тільки про м’яч. Тільки про те, як спекатися від опікуна-захисника і “запропонувати” себе
тому, хто розігрує. Як точніше зробити передачу. Як обвести. Як відібрати. Як
закидати.
Буденна загибель, що підстерігає його в момент результативного кидка, перестала
лякати. Тільки вогнемет, як і раніше, викликав жах, але до вогнеметів і Людовик
і Мел удавалися за виняткових ситуацій. На очах Антона один раз спалили Сашка й
один раз - Вову. Сам він такої долі поки що уникав.
Зате в душовій завжди пам’ятав, що трапилося. У душовій він повсякчас думав про маму та про червоне
яблуко на споді спортивної сумки. Стояв обличчям до мокрих кахлів, слухав, як
перемовляються хлопці в сусідніх кабінках, бачив зелений двір під ногами - і
мамине обличчя, коли вонадовідалася.
Про Оленку майже не згадувалося.
Вона, мабуть, уже народила. А може, минув лише один день… А можливо, сто
