- Я готовий піти на загальних підставах, - вимовив Антон, дивлячись Медові поверх голови. - Це було б справедливо.
Мел помовчав. Взяв Антона за плече; його дотик був, як пещення гігантського
богомола:
- Ти щось знаєш про справедливість? Поділися із мною. Бо я не знаю.
- Це Данилко, - сказав Людовик. - Чудово грає в нападі. Прошу любити й
шанувати… Антоне, можна тебе попросити розім’ятися з Данилом один на один?
Хлопець був двометровий і дуже молодий. Років шістнадцяти, не старший.
Насуплений. Напружений, але не зляканий. У гарній футболці відомої фірми.
- Давай, - Мел кинув Антонові м’яч. І поки той летів - Антон устиг зрозуміти, що Сашка більше не побачить.
“Що ти знаєш про справедливість?”
Чому - Сашко?!
Він, Антон, добровільно відмовився від потурання. А Сашко - той завжди боявся
пітина загальних підставах…
“Людовик мене поміняє, хай тільки щось…”
І ось він, Антон, грає з якимось Данилком.
…Цей підліток був рішучий і самовпевнений. І на півголови за Антона вищий.
Гра йшла по колу: Данилко притискав Антона до лінії, м’яч виходив в аут. І знову: Данилко притискав Антона до лінії…
- Гаразд, - сказав Людовик. - Мел, Антоне, зачекайте мене трохи.
І пішов за огорожу - удвох із Данилком.
- Мінятиме, - сказав Мел.
- Що? - не зрозумів Антон.
- Цей не підходить.
- А чим йому не догодив Сашко?!
