Мати дивилася нескінченні марудні серіали.
Він ішов на шкільний спортмайданчик і грав. Сам із собою. До шаленства. Закидав
м’ячі у лисе, без сітки, кільце. Бив об асфальт. У темряві. Наосліп. Грав.
- Ти розумієш, що коли вилетиш з інституту, тебе відразу загребуть в армію?!
Він слухняно ходив на лекції. Нічого не розумів. Сидів, як опудало.
З нього кепкували - бо зріст. Кликали “кишкою”, “шпалою”, а втім, усіх
баскетболістів дражнять однаково…
У глибокій шухлядці зберігалися їхні з Оленкою фотокартки - він їх не викинув.
Ідіот.
Йому набридли материні докори. Йому набридли серіали. Він розумів, що сесії не
складе.
У нього не було жодного друга.
Він був зайвий.
А мати того дня приготувала йому бутерброд з маслом і сиром. Заварила чай у
маленькому термосі. І поклала яблуко.
Він не знав про це. Він не відкривав сумку. Він тільки тепер про це дізнався.
Якби він відкрив сумку - це яблуко втримало б його.
- Мел…
- Так?
Антон зрозумів, що не зможе сказати приготовлену фразу. Очі в Мела були
темно-зелені, грузькі, а кросівки білі, як яєчна шкаралупа.
- Я шкодую, - вимовив Антон. - Я каюся.
- У тім, що погано грав?
- Ні… У тім, що я…
І замовк.
