- Не гальмуй! На швидкості! - кричав Сашко. Рахунок був тисяча триста дев’яносто шість - тисяча триста дев’яносто вісім на користь команди Людовика, коли Мел витяг вогнемет…
Зі стелі зривалися краплі - важкі й прозорі та дуже холодні, порівняно з рештою
води.
Пара густіла. Здавалося, що дивишся на світ крізь шкільну вимочку.
На Сашковому тілі не зосталося й сліду від кіптяви, а він усе тер і тер боки, плечі, спину. Обличчя. Коротко стриженого чуба.
- …А буває, сором зізнатися, - казав Вова. - Сором зізнатися людям, яку
підлість зробив…
- Дурість, - підказав, поморщившись, Олег.
- Підлість, - хрипко відгукнувся Сашко. - Правильно Вован каже.
- А я вихованець дитбудинку, - з викликом докинув Олег. - Кому я потрібний?
- У тебе діти могли бути, - докірливо сказав Сашко.
- А могли й не бути, - огризнувся Олег. - Це ви, в кого мати там, батько, хто
через жуйку повісився - ви дурні. А в мене іншої дороги не було… Хоч так, хоч
сяк пришили б…
- Ти б рота затулив… Хто, ти сказав, через жуйку повісився?!
Антон потихеньку відійшов убік. Відвернувся обличчям до стіни.
Гаряча вода хльоскала по маківці.
…Не за один день. Повільно. Впродовж місяців.
Тоді ще був час.
Уже півроку відтоді, як Оленка вийшла заміж. Її живіт був, як величезний
баскетбольний м’яч. Кумасі теревенили, що весілля сталося через те, що вона “влипла”, і
вмовляли Антона “не переживати”. Бо, як мовиться, невелике щастя.
Антон слухав. Не кивав, але й не заперечував. Тільки потім, повернувши додому, довго мив руки, вуха, тер милом щоки.
Шкіра на обличчі невдовзі почала лущитися. Мати купила йому крем.
