- Мені б відпочити, - вимовив Антон. - Не треба тобі відпочивати… Ти в
прекрасній фізичній формі, тому або ти зараз граєш - або топаєш куди слід…
Зрозумів?
Антон мовчки кивнув. Повернувся на майданчик; перед ним розступилися.
- Грай, - сказав Сашко благальне. - Там - гірше. Повір.
Ранку не було. Не було ночі. Ніхто не лягав спати. Антон тільки тепер зрозумів, що це таке - бути без часу.
Можливо, вони грали день. А може, тиждень. А може, рік. М’язи не утомлювалися - не витримували нерви. Гра ставала дедалі напруженішою; фол ішов за фолом, штрафний за штрафним. Суперники, колись більш ніж лояльні
один до одного, тепер, як тільки що, сипали образами і навіть намагалися
вдарити. Рахунок був тисяча двісті шістдесят чотири - тисяча двісті шістдесят
на користь команди Мела. Антон набрав дев’ятсот двадцять шість очок і зробив чотириста п’ять “підборів”.
Здається, Людовик і Мел теж захопилися. І теж посварилися; вони сиділи, не
дивлячись один на одного, і з кожним кидком стрімкіше розгортали “гонку
озброєнь”.
Антон дістав спочатку каменем у потилицю. Потім дротиком - у шию. Потім ножем у
спину. Потім стрілою в сонну артерію. Далі під час його кидка пролунав постріл; м’яч прокотився по кільцю і не потрапив у кошик. Поки Антон лежав на снігу з
кулею в попереку, Мел і Людовик стиха з’ясовували стосунки: Мел твердив, що суперник вистрілив не в момент кидка, а
раніше, а Людовик пропонував йому програвати з гідністю.
Аби помститися, Мел теж почав стріляти по гравцях Людовика, причому кулі в
нього були, як для полювання на слона. Олега, коли той атакував, він убив, разів зі сто, а Сашка - двісті сімнадцять разів, причому останнім пострілом
розтрощив Сашкові голову, і той хвилин кілька лежав під кільцем, перш ніж зміг
підвестися.
- Розібрали гравців! - репетував Вова.
