відразу запеклася.
Хтось аплодував. М’яч, який щойно побував у кільці, покотився за поле.
- Два-нуль, - задоволено сказав Мел. - Блискуче, Тошо.
Антон розгублено озирнувся.
- Грай, - швидко сказав Вова.
Антон нерозуміюче глянув на Мела.
- Годі згадувати про ту подряпину, - сказав Мел. - Ти ж закинув! Ми ведемо
два-нуль. Давай закріпимо перевагу?
Гра почалася знову, але Антон уже не розумів її. Був спостерігачем. Бачив, як
“жовті” рвуться до кільця, який запеклий опір чинять “зелені”; бачив, як Вова
репетує на Ігоря. Бачив, як Олег іде в атаку, вистрибує на лінії штрафних для
кидка, але замість того, щоб атакувати кошик, дає красиву передачу Сашкові, що
на той час вивільнився від опіки. Сашко зметнувся над кільцем - у цю мить
залізна кулька, підшипник від якогось велетенського колеса, вдарила його в
скроню.
М’яч прокотився по ободу кошика, але всередину так і не потрапив, упав назовні; хтось - Людовик! - розчаровано вилаявся.
- Як і раніше два-нуль, - задоволено повідомив Мел.
Сашко підвівся з підмерзлого снігу. Сліпо оглянувся. Сковзнув поглядом по
Антонові, але не побачив його.
- І знову м’яч у гру, - сказав Мел. - Що з тобою, Тошо?
Антон мовчав. Дивився, як Сашко бреде по майданчику - як і раніше, наосліп.
Начебто перед очима в нього темно.
- Що з тобою, Антоне? Йде гра…
- Але я так не можу, - сказав Антон.
