Людовик посміхнувся. Різко закинув голову, оселяючи на місце окулярчики.
Труснув довгими тьмяним волоссям.
Мел підвів брови:
- А через “не можу”? Як тобі мама в дитинстві казала, коли ти відмовлявся від
каші?
Слово “мама” було, як скрип заліза по склу. Антон смикнувся; Мел лагідно
усміхався і дивився йому в очі.
Тоді Антонові - знову - захотілося сховатися. І від цього погляду, і від слова
“мама”, і від усього. Він підхопив м’яч; десь усередині в нього міцніло знання, що сховатися можна в грі. Йому
захотілося закидати жовтогарячу кулю в кільце - захотілося так сильно, як
хочеться іноді почухати сверблячий комариний укус.
Уперед. Удари м’яча об мерзлий сніг. Вова зрозумів його відразу ж - він чудово розігрує, Вова.
Передача, ще передача, облудний рух; ривок, обведення, стрибок…
Щось вдарило Антона в спину. Він спіткнувся, розтягся на снігу; він не відчував
свого тіла й не міг бачити своєї спини, але звідкись знав, що прямо із
посередині там стирчить зараз руків’я важкого метального ножа, що це кінець, що це несправедливо і підло, однак
жорстоку гру нарешті закінчено…
- Чотири-нуль, - почулося здалеку і зверху.
- Це тільки початок, - пролунало у відповідь.
- Гарний початок… Ти бачиш, Лю, я був правий.
- Граємо далі…
- Граємо…
- …аємо…
