упадали б вони біля своїх обранців, якщо це їхнє бажання, то за нашими звичаями ніхто не бачить у цьому нічого принизливого чи ганебного. Так само й юнакам залишається неосоружним єдиний добровільний вид рабства. Це рабство в ім’я чесноти. Так уже в нас заведено. Якщо хтось хоче служити іншому з надією, щоб завдяки йому стати кращим, збагатившись мудрістю чи іншою чеснотою, то таке добровільне рабство не вважається соромним чи принизливим. Ці два звичаї — любови до юнаків та любови до мудрости і всякої чесноти, — (d) якщо їх поєднати, то вийде, що й справді, коли молоді люди догоджають своїм патронам, то це прекрасно. Якщо обидва — закоханий муж і юнак, погодяться в одному, — перший, що він має всілякими способами чесно прислужитися юнакові, який йому віддається, а другий визнає, що справедливо буде з його боку ні в чому не відмовляти мужеві, який веде його шляхом мудрости і добра, і якщо один справді спроможний допровадити іншого до мудрости й чесноти, а другий потребує настанов і прагне мудрости, тоді тільки, (e) коли вони це визнають, погодившись із таким законом, прекрасно буде віддатися залицяльникові, але ніяк інакше. Коли так, то й обманутися не ганьба, тоді як за інших обставин — обманутися чи ні — все одно ганебно. Якби якийсь юнак був ошуканий і не отримав грошей, заради багатства віддавшись багатому, здавалось, залицяльнику, а той, насправді, виявився бідним, то чи може бути щось ганебніше для такого юнака, (185) адже він все одно вже показав, що заради грошей готовий послужити службу кому завгодно і яку завгодно. І в цьому немає нічого прекрасного. Якщо, з іншого боку, юнак розчарується у своїх сподіваннях — завдяки дружбі з мужем стати кращим, бо той, насправді, поведеться з ним нечестиво, така помилка все одно прекрасна. Вважайте, — юнак вже відкрив себе: заради чесноти, щоб стати кращим, він кожному готовий віддано служити, а хіба може бути щось прекрасніше від такого прагнення. Хоч би там як, а віддаватися заради чесноти завжди прекрасно. Така любов богині небесної, — і небесна і вельми корисна для держави, і для кожного її громадянина. Вона вимагає великого прагнення до чесноти і від самого мужа, і від юнака, якого він любить. (с) Усі інші види любови належать Афродіті посполитій. Ось те, що я без підготовки можу додати до того, що ти сказав, Федре, про Ероса. Коли Павсаній зробив павзу, забавляючись сказаним на взірець софістів, скажімо, — коли Павсаній мовчав, говорити мав, за свідченням Арістодема, Арістофан. Але чи то він переїв, а чи була на те якась інша причина, проте на Арістофана напала гикавка, (d) так що він сам не міг узяти слова. От він і звернувся до Ериксимаха, лікаря — свого найближчого сусіда: — Друже Ериксимаху, добре було б, якби ти або гикавці моїй зарадив, або ж — поки мені відгикається — виступив замість мене. Ериксимах підвівся: — Гаразд, спробую зробити одне й друге. Говоритиму замість тебе, а ти, як тобі перейде, заступиш мене. Поки я промовлятиму, намагайся якомога довше затримати віддих, аби позбутися тієї гикавки, а ні, — то сполощи горло водою. (е) Якщо й це не зарадить, — то полоскочи у носі та пчихни — раз-другий, і гикавка перейде, хоч би якою була сильною. — Та добре вже! Починай Ериксимаху, а я спробую послухати твоєї ради. І мовив Ериксимах таке: (186) — Позаяк Павсаній гарно почав свою промову, але не зумів до кінця витримати її в тому ж дусі, гадаю, мені випадає довести до ладу його задум. Що Ерос дволикий — це, на мою думку, Павсаній зауважив цілком слушно. А що Ерос живе не лише в людській душі, яка поривається до краси в людях та в багатьох інших речах, що він живе також у тілах усіх живих створінь (b) і в тому, що виростає із земного лона, що він, — сказати б — перебуває в усьому сущому — цього навчило мене мистецтво зцілення. Наше мистецтво може засвідчити, який великий і чудотворний цей бог, і як його сила обіймає всілякі діла — людські і божі. Отож, почну із цього мистецтва, щоб і йому віддати належне. Цей дволикий Ерос — у самій природі тіл. Здорове і хворе начала в тілі — різні й неподібні. Це зрозуміло кожному. А неподібне прагне до неподібного — любить те, що відмінне. Один Ерос у здоровому началі, зовсім інший — у хворому. Слушно зауважив Павсаній, що віддаватися добрим людям — прекрасно, а догоджати розпусникам — ганьба. (с) Так само й з тілами. Що в кожному тілі добре і здорове, треба плекати, — і це ми називаємо зціленням. Що, навпаки, погане і хворе, — отже, потворне, — то йому мусить протидіяти той, хто хоче бути справжнім цілителем. Бо лікарське мистецтво, якщо йдеться про головне, — це наука про любовні прагнення, про Ероси тіла до наповнення і опорожнення. Хто вміє відрізнити добрий Ерос від поганого, той вже цілитель. Хто ж вміє спричинити переміну Еросів у тілі, викликаючи любовне прагнення там, де його немає, (d) але де повинно бути, хто знає, врешті, як усунути шкідливе прагнення, — той мусить бути цілителем над цілителями — справжнім деміургом своєї справи. Тут треба володіти неабияким вмінням, щоб ворожі начала в тілі поєднати дружбою і любов’ю. Але найнепримиренніші начала супротивні: холодне й тепле, гірке й солодке, сухе й вологе та інше в таких же парах. Знаючись на тому, як запровадити поміж них гармонію і любов, наш предок Асклепій, запевняють присутні тут поети, а я їм вірю, заклав основи лікарського мистецтва, якими, як я вже згадував, править Ерос. (е) У віданні Ероса перебуває гімнастика і рільництво. А що мистецтво Муз не є винятком, розуміє кожний, хто хоч трохи обізнаний у цій справі. Гадаю, саме про це говорить Геракліт, щоправда, не цілком ясними словами. (187) Каже, що єдине розбігається і, водночас, саме собою збігається, як гармонія, яку бачимо в лукові і лірі. Однак, безглуздо стверджувати, ніби гармонія — це розходження, ніби вона виникає із супротивних начал. Мабуть, Геракліт хоче сказати, що
Вы читаете Бенкет
