Бенкет

гармонія в музиці постає з первісно високих і низьких тонів, які й починають звучати в лад завдяки музичному мистецтву. Але ж гармонія не від розбіжності тонів, (b) — не лише від того, що один тон високий, а інший — низький. Гармонія є співзвучність, співзвучність є згода, а згода між непогодженими началами, поки вони розділені, неможлива. Розділене і непогоджене не можна зробити гармонійним. Це, зрештою, бачимо на прикладі ритму, що постає від поєднання первісно розділених між собою начал — швидкого й повільного. (c) Тут гармонію вносить музичне мистецтво, там — лікарське: обидва є вмінням вдихнути Ерос і поєднати згодою супротивні начала. Отож, музичне мистецтво є не що інше, як знання Еросів, тих любовних начал, що живуть гармонією і ритмом. У самій будові гармонії і ритму неважко розпізнати еротичні начала і тут Ерос дволикий. (d) Коли виникає потреба передати гармонію і ритм людям, — чи то складаючи музику (тоді це зветься мелопоеєю — творенням мелосу), чи то правильно відтворюючи вже складену гармонію і ритм (тоді це зветься майстерністю) — то це, справді, нелегко; тут потрібен справжній деміург. І знову спадає на гадку те, про що говорив Павсаній. Треба ввіряти себе людям порядним, або тим, які прагнуть такими стати. Слід над усе берегти їхню любов — Ероса прекрасного, небесного — від Музи Уранії. (е) Ерос Музи Полігимнії, натомість посполитий, з ним, якщо вже до того дійшло, слід поводитися обережно, аби, скуштувавши від нього плід задоволення, не впасти в розпусту. Так і в нашому ремеслі. Дуже важко керувати людськими бажаннями, що їх викликає кухарське мистецтво, а втім, плодом задоволення, яке воно дає, може стати хвороба. Отож, і в музиці, і в мистецтві зцілення, і в усіх інших людських і божих ділах — треба, по змозі, пам’ятати і про одного, і про іншого Ероса, бо у всьому він двоякий. І поєднання пір року є повне обох цих Еросів. (188) Як тільки випаде мирному Еросові запанувати над супротивними началами, про які я щойно згадував, — як тепле і холодне, сухе і вологе, тоді ці начала поєднуються мудро й гармонійно, — дають урожай і здоров’я людям, звірятам і рослинам, і нікому не завдають шкоди. Коли ж пори року потрапляють під владу нестямного Ероса, він нищить і кривдить усе [живе]. (b) Цей Ерос спричиняє пошесті та всілякі хвороби у рослин і звірят. А град, іней чи посуха — все це теж від надміру та безладу тих любовних поривань. Їх знання, коли йдеться про рухи зір і пори року, [греки] називають астрономією. (с) А всілякі жертвоприношення і віщування, — все те, на чому будуються взаємини між богами і людьми, — хіба не пов’язані вони з тим самим — плеканням любовних поривань і зціленням від них? Якщо йдеться про безбожність, то вона радше там, де нехтують добрим Еросом, не віддають йому належної шани, не служать усіма ділами своїми, а віддають перевагу іншому — надто, коли йдеться про батьків — живих чи мертвих, або про ставлення до богів. Віщування можна вважати творцем дружніх взаємин між богами і людьми, (d) бо воно відає знанням любовних поривань, — вміє пізнати, котрі з них не перечать справедливості й порядності. Такою розмаїтою, великою, а радше необмеженою могутністю володіє, взагалі, будь-який Ерос. Найбільшу ж владу має той, що являючи себе людям і богам, розважно й мудро веде до всякого добра. Такому Еросові притаманна справді найбільша могутність, (e) він дарує нам велике щастя приязних взаємин із людьми і, навіть, iз незрівнянно кращими від нас богами. Можливо, прославляючи Ероса, я дечого недомовив — що ж, — так склалося не з моєї волі. Якщо я щось упустив, тобі, Арістофане, належить цю прогалину заповнити. Може, знаєш якийсь інший спосіб для прослави цього бога, — берись, як умієш, тим паче, що й гикавка твоя нарешті минулася. (189) Беручи слово, Арістофан сказав: — Справді минулася, але тільки після того, як я випчихався. Як тут не подивуєшся, якщо гармонія тіла вимагає стільки галасу і лоскотань, як було з тим пчиханням. Бо моя гикавка відразу припинилася, як тільки я добряче випчихався. — Слухай, Арістофане, — перебив його Ериксимах, — що це ти розбалакався. Сміхотворством займаєшся, а час тобі братися до слова. Бачу, доведеться мені уважно слухати твою промову, щоб ти, бува, не перевів усе на жарт. А міг би не наражатися на мою пильність — говорив би собі спокійно. — Еге ж Ериксимаху, — розсміявшись, відповів Арістофан. (b) Беру свої слова назад. Але й ти не напружуйся. Сам знаю, що мені казати. Не те мене лякає, щоб не наговорив чогось смішного, — через те ми лиш виграємо, та й Музі нашій жарти до вподоби, — потерпаю, щоб мене не висміяли. — Пустив стрілу, Арістофане, а тепер — чкурнути задумав? — дорікнув Ериксимах. (c) — Ну ж-бо, зблисни розумом — говори, відповідаючи, звичайно, за свої слова. Може, я тобі ще й пробачу. — Гаразд, Ериксимаху, — почав Арістофан. — Я, звичайно, говоритиму не так, як ти і Павсаній. Мені здається, що люди ніяк не можуть второпати, якою є сила Ероса. Якби второпали, то вибудовували б йому величні храми й вівтарі, приносили б найщедріші жертви, а попри те, як бачимо нині, — нічого такого люди не роблять, а мали б робити. Бо немає такого бога, який аж так любив би людей, як Ерос. (d) Він допомагає людям виліковувати їхні недуги, зцілення від яких було б для людського роду чи не найбільшим щастям. Зараз я спробую показати вам могутню силу цього бога, а ви вже навчите інших. Насамперед треба пізнати людську природу та її слабкості. Бо давно колись первісна наша природа була не така, як тепер — вона була інша. Передусім, існувало три роди людей, а не два, як маємо тепер — чоловічий і жіночий. (е) Колись був ще й третій рід, що поєднував у собі обидва начала. Був, але вже нема — лишилося від нього одне тільки ім’я та й те звучить непристойно. Кажемо андрогіни й бачимо, що назва ця поєднує в собі обидва роди — андр- вказує на чоловічий, гін-