- Кримського царства! - вигукнув Явтух, сплеснув” ши руками. - Таж це знову верстов із тисячу буде, а може, й більше!
- Тисячу верстов?!
- Еге ж! Почекайте, то я вам усе розкажу.
- Ні-ні! Не говори так голосно, бо прокинеться наш наглядач. Краще залізь в он ту скриню з вбранням. Ми занесемо тебе в наші покої.
- Та хто ж ви такі? - спитав Явтух, скрутившись бубликом у скрині.
- Ми жінки кримського хана! - відказали вони й почали вдягатись.
А небавом вже несли його в гарем. Коли Явтух відчув, що скриню опустили й відчинили, він встав і подивився довкола себе. Стіни гарему були оббиті червоним сукном. Вздовж стіл лежали круглі подушки. Дзеркало над коминком, оббите фольгою, відображало цікаві обличчя красунь. Тремтяче світло ліхтаря з різнобарвних скелець лилося зі стелі, і легенький дим кадильниці, що стояла біля зашторених дверей в сусідній покій, стелився долівкою.
- Який гарненький! - защебетали красуні по-татарському.
- Який страшний та вусатий! - відказали їм інші вже по-нашому.
- Давайте, сестрички, зв’яжемо йому руки та вдягнемо в нашу одежу! Адже ж переодягли його десь козачки в спідницю...
- Ой, та який же він смішний! - хихотіли дві одаліски знову по-українському, плескаючи в долоні.
Явтух, заклавши руки за пояс, як і належиться ввічливому парубкові, мовчки стояв перед ними...
Одна з жінок звернулася до нього з проханням:
- Повесели нас своїми оповідками. Розкажи, як ти сюди потрапив?
Прохання йому переклали. Явтух почухав потилицю.
- Та що ж я вам такого, паніматко, розкажу? Я, бігме, й не знаю. Язик якось... той... не повертається.
- А от ми його підмажемо! - сказали дотепніші.
Та з тими словами йому наготували, мов хану, кальян, посадили на м’які подушки, поставили перед ним низенького столика, а на столика великий таріль з яблуками, виноградом і татарськими пірниками.
- Почнемо з того, що... - почав Явтух...
І цілісіньку ніч розповідав ханським жінкам свої пригоди, наминаючи виноград, яблука й персики. Коли ж на таці не зосталося вже нічого, Явтух встав і, похитуючись, сказав:
