І раптом бачить - якраз посередині мосту всілося щось маленьке, худеньке, чорненьке і кудлате. Явтух іде, а воно сидить і тільки зелені вузенькі очка тремтять і світяться. “Киш!” - гукнув Явтух, а воно й вусом не повело, і тільки вертить чорним і довгим, як у собаки, хвостиком. Еге, кепські справи! Тільки спом’янув нечистого, а він уже навперейми! “Постій же ти, іродова душа, я тобі зараз покажу, як вашого брата учать!”
Та, підскочивши ближче, зі всього маху як не ушкварить хворостиною! Завищав, забрехав чортяка, мов псюга яка, й метнувся під ноги хлопцеві, а той послизнувся на колоді та шубовсь у болото донизу вусами...
- Оце вода, так вода, ще й холодна ж яка! - пирхав Явтух, викупавшись у калюжі й тепер вилазячи на колоди. З шароварів його, зі свитки і з вусів текло, наче з даху за дощової негоди. “А бодай тобі!” - додав, коли вивернув кишені - ні тобі кисета, ні хустинки, ні грошей! Все там, у болоті. “Зачекай же ти, бісів сину: я вже тобі втру носа! Викупав мене, мов того п’яного москаля! Чого доброго й на вечорниці отак запізнишся!.. Ах ти ж, свиняче твоє вухо!..” Та й в отакому жалюгідному стані почимчикував Явтух назад в Ізюм.
Брів, ледве перебираючи ногами од навислих шароварів, а тут іще вчувалося, що за плечима по кущах хтось крадеться і приказує: “А що, братку? Насміхатися здумав? Що? Битися захтів? От тепер і танцюй! І танцюй!” Закипіла помста в його грудях. “Не піддамся!” - крикнув і плюнув набік. - Добіжу до хати, переберуся і ще встигну на вечорниці!” Сказав і щодуху помчав до міста.
Та не подолав Явтух і половину шляху, як холод пронизав його до кісток. Зупинившись, роззирнувся по полю і, не вгледівши довкіл ані душі, присів у траву й роздягнувся догола: “Тепер не буде так зимно!” З одягом під пахвою ще швидше почесав по високій траві, перестрибуючи рівчаки й купини... Місяць саме затулився хмарами й не дивився на голого парубка. З-за пагорба визирнув Ізюм. Явтух проминув щасливо городи і, шмигнувши попід парканами, вибіг на окіл. Тут він спинився і кинув сполоханий погляд на вулицю - ніде ні душі. Явтух з полегшенням зітхнув і рушив далі... Та не проминув, мабуть, і чверті вулиці, як із воріт міщанки Хіврі Макітренкової, з піснями й вигуками, виступила ватага її дочок в супроводі довготелесого ткача Юхима Бублика... Вифранчені дівчата щебетали круг ткача, а він, обвішаний харчами для вечорниць, гонорово крокував собі між ними, мов чапля.
Побачивши дівчат, Явтух отерп. Мокру одіж він заховав на городах, щоб завтра вранці забрати. Тим часом дівки наближалися і все голоснішими ставали їхні голоси. Хлопець вскочив у перші-ліпші ворота і заліз у перекинуту діжку. І саме вчасно, бо якраз визирнув місяць і галас уже стояв над його головою.
- Ох, постійте, дівчаточка, я когось бачила!
- І я! І я! І я бачила, - посипалися дзвінкі голоси і юрба спинилася коло воріт. - Куди ж воно поділося? Як у воду впало!
- Та й справді дивно: куди б йому дітися?
- Та чи не під діжку заліз який дурень?
- Може, й під діжку! Ану-ну...
- Та ні, заждіть, - спинив їх ткач. - Се ж, певно, сліпий Кіндрат прокинувся і виходив собі з хати.
- Може, й так! - вирішили дівки і, скоса зиркнувши на діжку, рушили далі.
На душі в Явтуха відлягло. Він визирнув, перечекав, поки юрба щезла за рогом, і чкурнув по вулиці, аж закурилося. Добіг
