- Куди се ти, Найдо? - спитали подруги.
- А ось... в загороду... корові сіна підкласти.
В темних сінях не було живої душі. На ґанку так само. І на подвір’ї. Тільки попід тином бігав кіт. “Васю, Васю, Васю! - покликала вона його, але кіт почалапав чогось у садок. “Ще наш кіт до лісу забіжить!” - подумала Найда і вибігла в садок. Та не встигла зробити й п’яти кроків, як кіт обернувся до неї і почав нявчати найжахливішим чином. Холод пробіг по її жилах. “Киш! - скрикнула й заплескала в долоні, але кіт настовбурчився й, наблизившись до неї стрибками, випустив величезні кігті і став ними шкребти землю, страшно блискаючи зеленими очицями так, що відсвіт падав на сусідні кущі й тин. Його нявчання стало ще гучнішим, і він, вигинаючись, почав рости доти, доки не виріс із добре теля...
Найда хотіла втекти, але не змогла: ноги мов приросли до землі; хотіла закричати, але язик задубів і не рухався. А тим часом котяра смачно позіхнув (при цьому його червоний язик скрутився, мов змія) і, ставши на задні лапи, простяг до неї вусату морду...
- Тьху! - крикнула Найда і сховала личко.
- За що ж ти сваришся? - спитав у неї ніжний та солодкий голос.
Найда зиркнула з-під лоба й бачить - перед нею стоїть уже не кіт, а Явтух, її Явтух, милий суджений... Вона не може надивитися і очам своїм не повірить...
- Се ти, Явтусю?
- Я, моя кралечко!
- Як же ти налякав мене! А мені бозна-що привиділося!
І вона кинулася йому на шию, не помічаючи, що Явтух чомусь на її ласку відповів дещо холодно. Проте послушно дав себе затягти в хату. Там його зустрів радісний гомін - всі, виявляється, на нього чекали і дуже йому втішені. Найда, розвеселівши, бігала по хаті й ставила на стіл миски з пригощенням. А Явтух, крутячи вуса і набурмосившись, стояв посеред хати, не знявши шапки, та тільки стріляв очима.
Найда всипала в миску вареників. Усі при цьому покинули балачку і, хрестячись, сіли за стола. Довгі дерев’яні шпички потяглися до миски. Лише Ятух сидів у шапці, склавши руки.
- А ти чого оце паном розсівся? - буркнула Найда, дратуючись його неввічливістю. - Не велика птаха, сам наїсися. На рушника та затули шаровари, а то ще якраз із вусів капне.
Явтух нагнувся до столу і роззявив рота. У ту ж мить дивнії діла почали відбуватися на столі. Одна з карафок, що мала вигляд гиндика, як любили робити цей посуд у старосвітські часи, прокричала, наче жива, нахилила голову до шклянки і з носа її побіг струмінь вишнівки... Шкляночка, перехиляючись з боку на бік, підійшла до самих вусів Явтуха, підставила край до його вуст - і вишнівки мов не було. Вслід за тим на столі стали переставлятися з місця на місце сільнички, брага, млинці й хліб. У одного парубка в кишені були горіхи. Раптом кишеня розтулилася і горіхи, наче горобці, стали вилітати звідти просто в рот Явтуха, котрий тільки лускав їх. Довго ніхто не міг отямитися від подиву. “Е-ге-ге! Та що ж се таке?” - подумали всі водночас, заклякши без руху з роззявленими ротами і застиглими шпичками в руках... Мовчання настало таке, що було чутно, як муха дзижчала і билася десь під перекинутим гладущиком.
