- А хустина?
Чумаки, що знову, було, почали палити, не могли збагнути, чого це той чоловік до них причепився зі своїми запитаннями і, ще раз вийнявши люльки з рота, відказали:
- І хустина гарна!
- Хліб-сіль вам! - сказав несподіваний гість, сповзаючи на землю. - Мабуть, борщ із рибою варите?
- Ні, кашу з салом.
Явтух підсів до вогню.
- А дозвольте спитати, панове чумаки, звідкіля вас Господь несе?
- З Криму.
- По сіль їздили?
- По сіль.
- А де ми тепер, пани-брати?
Чумаки на це перезирнулися й не зронили ні слова.
- Тобто... теє, як його... е-е... де оце місце, на якому ми тепер сидимо? - додав Явтух, тицяючи пальцем у землю.
- Де оце місце? - перезирнулися знову чумаки.
- Еге ж, люди добрі!
- А за Черкасами!
- Чув я, чув, братове, про Черкаси! Чув! Це від нас верстов із тисячу буде! Іще звідти... себто звідси... коробейники до нас із ситцями ходять! Ото чортяка чосу дала! За півночі пролетіли тисячу верстов!
Чумаки знову переглянулись і вже перестали палити.
- То се ти, виходить, нетутешній?
- Та вже ж нетутешній... Я з Ізюма, коли знаєте. Іще нині ходив там по базару і купив собі шаровари... Ну дивиса! - вигукнув, сам собі не вірячи, та, присунувшись ближче, став розповідати про свої пригоди.
- Але те все ще байка, - додав Явтух наприкінці оповіді. - Я вам, браття, розповім ще таке, що ви од сміху животи понадриваєте! Як летіли ми з чортякою, то зустрілася нам відьма, руда й стара така, що хіба нею ворон лякати. От вона й подумала, що я дівка, та як вчепиться в чорта! Чого він, мовляв, дівок волочить? Ревнива така, що страх! А той мене випустив з кігтів і почав боронитися, збив їй з голови хустину, і полетіла вона з ним попід самі хмари простоволоса. А я,
