до своєї хати, але тільки замка поцілував. Він до вікна - ай воно зачинене. “Ох, ти ж, доле моя сердешна! - вигукнув мало не крізь сльози. - То ж треба було матері піти й двері замкнути! Ну де я її тепер знайду?” І він од розпачу гримнув кулаком у двері... І раптом чує: за плечима в повітряній порожнечі щось зайшлося тихим деренчливим сміхом. Явтух обернувся і виставив перед себе м’язистого п’ястука: “Не піддамся я тобі, окаянний! Не піддамся, а ще при нагоді й потовчу! Хоч у спідницю і в бабські черевички вберуся, а таки піду на вечорниці, і горілки нап’юся, і з моєю кралечкою насміюся над твоєю собачою пикою!”
Теє сказавши, підійшов до вікна сусідської хати. В хаті було порожньо, місяць світив на гладку підлогу, на піч і на полиці, заставлені посудом. Явтух штовхнув двері, вони відчинилися.
- Хоч ці не зачиняються, як від татар, прости Господи!
Це була хата молодиці ївги Лободи, що її чоловік поїхав на заробітки. Явтух дістав з печі жарину і засвітив. “Кума посердиться та й пробачить, а на вечорниці я таки потраплю!” - подумав собі і став знімати зі стіни сусідчин убір... Зодяг довгу жіночу сорочку, голову пов’язав хустиною, взувся в червоні сап’янові черевички з підковами, почепив червоні коралі, накинув зелену юпку і подивився в люстро.
- Якби не вуса - чиста тобі молодиця! - сказав, усміхаючись. - І як же дивацьки споряджаються тії жінки! Мовби писанки на Великдень... Ох і розпотішу я тепер всю компанію! І набігається, насміється й навеселиться моя Найдуся, моя зіронька!
Погасивши вогонь, вийшов із хати, зачинив двері й за ворітьми роззирнувся. Ізюм мовчав, вулиці наче вимерли. Світла глибина неба переливалася тисячами зір... Місяць непорушно і яскраво стояв над землею. “Вперед, Явтуше Остаповичу, вперед!” - сказав сам собі парубок і щойно зробив крок, як зненацька ноги його заметилялися в повітрі... Протер очі, глянув униз - і зойкнув од жаху! Земля була далеко-далеко внизу, а його тягне вгору якась невидима сила, і летить він усе вище й вище, летить так швидко, що голова з шумом розсікає нічне повітря.
- А що?! Будеш тепер сміятися та нахвалятися? - говорить щось у нього за плечима, і, обернувшись, бачить Явтух, що маленьке і чорненьке бісеня сидить у нього на карку, а кудлаті лапи тримають його попід руки. - Оце тобі і суджена, і горілка, і вечорниці твої! - каже бісеня і клацає зо сміху зибами, несучи його дедалі вище й вище. Мурашки побігли по спині в Явтуха, коли усвідомив собі, якою страшною може бути помста цієї прояви, і від розпачу закрив очі. Коли ж знову подивився вниз, то і земля, і місто, і ліс - все пощезало під ногами... Він летів у якійсь темній та безмежній порожнечі, і повітря лопотіло за вухами.
- Куди це ти несеш мене, дядечку? - спитав жалібно Явтух.
- А от я тобі зараз скажу! Я тебе, братчику, посаджу верхи на місяці. І просидиш ти в мене на ньому увесь вік. Хіба що як доведеться місяцеві опускатися до краю землі, то, може, встигнеш зіскочити на якусь копицю сіна чи за дерево зачепитися...
- А як я, чого доброго, задрімаю та гугупну з місяця?
- Ну, то туди тобі й дорога! - відказав чорт і рвонув ще скоріше.
“Прощай, Найдусю! Тепер уже я тебе ніколи не побачу!” - подумав Явтух і змирився зі своєю долею.
Летів він довго, нарешті місяць, сховавшись і вигулькнувши знову, мигнув поміж хмарами і підійшов до нього так близько, що він, як опісля сам розповідав, міг навіть роздивитися, з чого той зроблений. А зроблено було місяця із простого срібла, тільки що позолоченого та вилощеного, мов тарілка, лише в одному місці, мабуть, зачепився він за якогось стовпа, бо
