Богиня і Консультант

розвіялося. — Та це ж полний брєд, Яро, це божевілля. Амулети, містика, масонські змови, тамплієри… Цікавитися могли, але вбивати за таке?.. Ніколи серйозні політики не займалися цими приколами і займатися ніколи не будуть. Я шість років працюю в політиці…

— Чому «політики»? Які «політики»? Хіба я зараз щось казав про політиків? А якщо навіть і політики, то чому ні? Тебе що, твої клієнти про все-все інформують? Ти ж, брате, працюєш на нижчих щаблях. Тебе, шльоцика, грають втемну.

— Фільтруй базар, Яро! — Валерій Петрович образився; за всі роки роботи аналітиком-консультантом ніхто не називав його шльоциком. Він не знав точно, що означає слово «шльоцик», але звучало воно вкрай образливо. — Мої розробки, до твого відома, брали до виконання центральні штаби. Ти ж казав, що читав якісь там мої досьє, сівішки. Там, до речі, про все це має бути написано. Є там таке? От бачиш… І я ніколи не був прихильником конспіративної політології[4]. Але ти, канєшна, можеш собі вірити у всю цю містичну хрєнь. Тут нічого не можна довести або спростувати. Кожен собі фантазує, про що хоче. Фактів — нуль. Даних — нуль. Деякі селюки з нардепів і Секретаріату бігають до ворожок і дідів-провидців, але нормальні люди з них лахають. Якщо тебе цікавлять ці клоуни, я можу спробувати…

— Клоуни мене не цікавлять. Я працюю на інших рівнях.

— Понти — велика сила, брате! — перейшов у контратаку Мітелик; йому страшенно кортіло відомстити за «шльоцика», а Яра підставлявся зі своєю дешевою темою. — Це, брате, усе розводки для пацанів. «Вищі рівні», йо мойо! Немає ніяких «рівнів», вищих за таємні наради мільярдерів і президентів. Вони там перетирають усе на роки, а служби виконують. Усі ці казки про окультні ордени і світове панування для бульварної преси…

— По-перше, я не казав про «вищі рівні», — голос Яри був навдивовижу спокійним і впевненим. — Я сказав: «інші рівні». По-друге, я не читаю бульварної преси. Ніколи її не читав. Може, й дарма не читав.

Джип різко загальмував. Вони з'їхали на узбіччя. Яра відкинув худе тіло на бильце сидіння і подивився на Мітелика оцінюючим поглядом. Від цього половинного погляду старшому консультантові зробилося дуже незручно. Око Яри дивилося незмигно, холодно, втомлено і владно.

«Якби він мав друге око, то міг би заробляти гіпнозом», — подумав Валерій Петрович. Він не витримав, відвів очі й зупинив їх на золотому яструбі з рубіновими очима, майстерно вмонтованому у плетений ланц на шиї Ярослава Стеблинського.

— А ти тоді запустив свою ЯС-2А? — несподівано для себе самого спитав Мітелик.

— Що?

— Пам'ятаєш, ти робив крилату ракету, для якої призначався той цинково-сірчаний двигун?

— Я все пам'ятаю. А ти чого раптом про це згадав?

— Та якось згадував нашу бригаду…

— Ми не були бригадою.

— Тоді просто так не називали.

— Я тобі кажу: ми бригадою не були. Ми були класними друзями… І нам було добре. Як скажеш?

— Так.

— Так, братан, так. А тепер ти навіть не хочеш дізнатися, яка падла й нащо вбила твого друга.

— Я такого не казав.

— Казав. «Я не підписуюсь!» — передражнив Яра.

— Я не працівник спецслужби і не рейнджер.

— А я тебе, брате, в групу захвату не записую. І в тил ворога не відправляю. Якщо буде треба, то для цього люди знайдуться. Профаки.

— А я не «профак», я «шльоцик», так?

— Образився… Ну вибач. Не хотів. У тебе, скажімо так, буде інше завдання.

— А-а… Все ж таки «завдання»…

— Ну, хочеш, — Яра наблизив своє гіпнотичне око майже до обличчя Мітелика. — Я тобі заплачу. Як професійному колупальнику в гімні. Як офігенно крутому профакові. Поімєєш на смерті друга аж двадцять тонн гривень. А як добре працюватимеш, то й усі двадцять п'ять… Вигідно, брате.

— Хєрово ти мої сівішки читав, брате, — син артилериста відповів поглядом на погляд, намагаючись не змигнути.

Йому здалося, що вони дивилися один на одного цілу вічність. Потім Яра спритно перехилився через ремінь безпеки і