— Головних конструкторів я по цигарки посилаю.
— Сумнівно.
— Сумнівайся, брате, сумнівайся, — Яра зняв окуляри і весело глянув на старшого консультанта. Його мертве око здавалося полакованим. — Тобі ж за фахом треба бути скептиком.
— Збирав на мене дані?
— Дані про тебе розвішані на відкритих базах. Он там, — Яра показав на ноутбуки, — шістдесят сторінок формату А4 плюс фоточки. Мене, до речі, твої CV[3] не вразили. Ой, не вразили, брате. Ти вже вибачай, канєшна… Яка там в тебе зарплата? Срана тисяча баксів? Навіть менше. Плюс сімейні проблеми. Дружина торчить, дочка втікає з дому…
— Вже не втікає.
— Радий за неї. У нас багато справ, Міта-брате.
— У нас?
— Уяви собі.
— Яро, я ще ні під чим не підписувався.
— А я тебе й не підписую, брате, схаменися. Я лише хочу тобі дещо розповісти. Про щось запитати. Ти ж не проти?
_ Ні, — сказав Валерій Петрович і відчув, що його пересохле горло потребує холодного пива. — Не проти.
— От і добре.
Джип рушив з місця, і вже за кілька хвилин вони їхали в бік Карпат. Сонце малювало на склі райдужні розводи. Обабіч траси розгорталися вітрила юної травневої зелені. Яра розповідав про вбивство Боба безбарвними протокольними фразами.
За його словами, трупи кандидата історичних наук Роберта Борисовича Адамчука та його співмешканки, аспірантки Ірини Маргель, знайшли сусіди через кілька годин після смерті. Вхідні двері квартири були прочинені, замки не зламані, ключі відсутні. Перекинуті, частково розібрані меблі, зняті зі стін килими і розпороті дивани вказували на ретельний і системно проведений обшук. У кабінеті навіть зірвали частину паркету і підвіконня. Вбивця або вбивці щось шукали, але кілька тисяч гривень, гаманець з карточками «Golden Visa» і заряджений пістолет Макарова залишили у шухляді письмового столу. Їх не зацікавила ані золота кімерійська фібула, ані важкий срібний ритон, які прикрашали домашню колекцію, зібрану ще Адамчуком-старшим. Два італійські пейзажі роботи Труша були лише зірвані зі стін і недбало кинуті під ноги. Криміналісти знайшли небагато речових доказів. Кулі від «беретти», чужорідну нитку зеленого кольору, невиразні сліди від взуття. Жодного відбитка, жодних зачіпок.
— Діяли досвідчені люди. Діяли нахабно і впевнено. Ризикнемо сказати так: діяли професійно. Цікавило їх щось дуже конкретне, — підбив підсумок Яра. — Головні питання: що вони шукали? Чи знайшли вони те, що шукали? — він скосив здорове око на старшого консультанта. — Ти раптом не знаєш, що там у нашого братана Боба могло бути такого цінного, га?
— Ні, не знаю.
— Точно?
— Точно.
— А Боб якось казав мені, що того вечора, коли… Скажімо, ви знайшли у старого Адамчука якусь дуже давню реліквію. Коштовний камінь на дошці, чи щось таке. Було?
— Ми ж тоді пива випили. Я тупив після того. То був мутний вечір.
— А, між іншим, ти знаєш, що Бобів батько теж загинув? В експедиції.
— Я щось чув. Казали: нещасний випадок…
— Офіційно — так, нещасний випадок. Але є такий факт: за кілька місяців перед тим нещасним випадком до нього зверталися за дуже специфічною консультацією. Дуже специфічною. Це було у дві тисячі четвертому, якраз перед виборною кампанією.
— Професор археології мав щось до тих всіх майданів і перевиборів?
— Уяви собі, Міта-брате. Мав. Хтось тоді дуже-дуже цікавився містичними амулетами, здатними змінювати хід історії, впливати на долі народів.
— Маячня, — Мітелик полегшено розсміявся; йому здалося, що сухе напруження, котре до того стискало йому горло,
