— Це не зовсім інтерв'ю.
— Що ви маєте на увазі?
— Скажіть, будь ласка, Олександру Васильовичу, що я добре знав покійного професора Бориса Адамчука.
— Почекайте одну хвилинку, — після секундного мовчання попросив жіночий голос.
Чекати довелося не одну хвилинку. Нарешті у слухавці пролунало допотопне і скрипливе: «Алльо!»
— Олександре Васильовичу?
— Так.
— Ви пам'ятаєте археолога Бориса Робертовича Адамчука?
— Так. Земля йому пухом.
— Він рекомендував вас як видатного спеціаліста з проблем інформаційних фільтрів.
— З яких проблем, перепрошую?
— НЛП.
— Я вас не розумію.
— Я хотів би зустрітися з вами.
— Не дзвоніть сюди більше, — сказав Кондратенко і поклав слухавку.
Валерій Петрович покрутив у руках мобільний, широко розмахнувся і кинув його в Дніпро подалі від берега. Він відчув себе останнім лохом.
У червоному седані «Mazda», припаркованому за квартал від генеральського особняка Кондратенка, брюнетка, відключивши прилад дистанційного прослуховування, сказала білявці:
— Це він.
— З якого номера він дзвонив?
— Скорше за все, з «одноразового» мобільного. Він став обережним.
— Все одно треба «пробити» точку виходу з цього апарата.
— А ти нічого не відчула?
— Ні, він далеко звідси.
— Що робитимемо далі?
— Ти ж у нас тепер головна, Ді, ти й вирішуй, — знизала плечима білявка і припалила сигаріллу.
У те, що мисливці Ордену загублять їхній слід, Яра не вірив. Знаючи приблизно кількість бійців «Агату», яких можуть задіяти для стандартної операції перехоплення, Одноокий вирахував, що первинне кільце мисливців перекриє дороги в радіусі кількох десятків кілометрів. Потім його почнуть стискати. Вирватися з кільця, не маючи спеціальної техніки, буде практично неможливо. Окрім того, до пасивної участі в операції могли залучити ресурси місцевих правоохоронців. Ураховуючи його примітне каліцтво, вирішив Яра, Ордену знадобиться не більше двох діб, щоби витягти їх з будь-якої шпарини. Ловлячи автостопом попутку, вони з Індиго згаяли майже півгодини. Водій самоскиду погодився за двісті гривень довезти їх до Василькова. Коли вони під'їжджали до Жашкова, Яра помітив два гелікоптери, які летіли на південь. «Може, ще все обійдеться», — подумав він, порахувавши, скільки часу витратить спецпідрозділ на прочісування залишеного ними містечка. Індиго, прочитавши його думки, вперше за весь день посміхнулася. Але оптимістичний настрій утікачів протримався недовго. На кордоні Київської області, біля Скибина, було виставлено міліцейський блок-пост. Автоматники оглядали автівки, що вишикувалися у кількасотметрову чергу. Серед правоохоронців Яра помітив кількох здорованів у камуфляжі й світло- брунатних беретах «Агату». Зовнішнє кільце пастки замкнулося.
— А ось тепер, мала, усе залежатиме від тебе, — прошепотів Одноокий на вушко дівчині.
— Від Каменя, — виправила його телепатка.
Водій самоскиду підозріло подивився на них, але вже за мить блаженна посмішка спростила його обличчя. Одноокий був уражений: раніше Індиго не володіла миттєвим безконтактним гіпнозом.
— Я сяду за кермо, — сказав він. — Він у такому стані не зможе розмовляти з ментами.
Удвох вони перетягнули ослаблого водія на відкидне сидіння. Яра передивився його документи, картку відрядження і квитанції з бензозаправок. Будівельна фірма, як виходило з цих паперів, перебазовувала вантажівку-самоскид з об'єкту під
