відчуває його зазвичай — у повноті спільного буття у Силі.
«Ти страшенно помисливий, — почув він ментальний голос Жриці. — Невже ти й досі боїшся помсти Тага?»
«Шангар вчить усіх нас бути обережними».
«У Тага тепер так багато проблем, що навряд чи вони ще згадують про втікачку з гнізда Соню».
Минула мить, і він побачив Севту — за останні роки вона стала для нього ще привабливішою, аніж тоді, коли він уперше побачив у сні бліде дівчисько із садистськими нахилами. Поправляючи копичку світлого волосся, вона вийшла з кам'яної щілини між двома майже кубічними брилами.
— Хтось зовсім недавно здійснював тут ритуальне жертвопринесення, — повідомила Жриця, кивком показуючи на щілину. — Дорослу людину заклали в ім'я Переможеного. Труп забрали і змили кров.
— Сатаністи?
— Напевно.
— Як недавно?
— Тижні три тому.
— Свіжий слід.
— Свіжий, — підтвердила Жриця. Її обличчя було сьогодні блідішим, ніж завжди. Завдяки цьому її сині очі здавалися ще більшими і притягували погляд Ягина.
— Треба попередити Старших, — сказав він, милуючись грою передгрозового світла на мармуровій шкірі Севти.
— Треба. Раптом це були системники?
— Діти Ньярлатотепа[125] в наших краях?
— Чому б і ні? Останнім часом їх стає дедалі більше. Ковени слабнуть, а вони займають звільнені місця Сили. Природа не терпить порожнечі.
— Ти зв'яжешся з Аратарою?
— Так.
— Ти все ще тримаєш з нею зв'язок?
— Ні, це тепер неможливо. Вони з Шангаром вже досягли Тибету. А там, як і розповідав Шангар, все закрито екранами Сили Пе-кйона[126]. Я спробую передати послання через нашого друга в Бенаресі.
Вони мовчки залишили Місце Сили. Дощ нагнав їх біля самого музею. На захищеній навісом терасі перед входом вже знайшла собі прихисток компанія шумних підлітків. Компанія, швидше за все, була звичайною шкільною екскурсією з обласного центру. Двоє дорослих (на вигляд — найзвичайнісінькі молоді педагоги) стояли осторонь і курили. Вони оцінюючи подивилися на Севту. Легкий заштрик одномірної чоловічої заздрості досяг свідомості Ягина.
— Я забіжу помию руки, — сказав він.
Жриця мовчки кивнула, дивлячись на красиві, підсвічені сонцем потоки небесної води, які косо падали з низьких розпатланих хмар.
На вході до музею його зупинив охоронець і за сумісництвом білетер:
— Вхід платний.
— Командире, та я ж лише по потребі, — Ягин спробував торкнутися свідомості охоронця дихальним гіпнозом[127], але енергетичний фронт громовиці вже відчутно протидіяв його здатностям. «Мені ще вчитися й вчитися», — сумно констатував той, хто колись був тлуком зі смішним прізвищем.
— Туалет для відвідувачів надворі, — сказав охоронець, поправляючи ремінь з кобурою.
— Там сильний дощ.
— Ну, тоді пройдіть до службового, он туди, — змилосердився страж музею. — Але заплатіть за вхід.
Ягин дав здирникові дрібну купюру, пройшов анфіладу кімнат із копіями археологічних знахідок і підсвіченими стендами. У темному закапелку він знайшов службовий туалет. Коли він вже виходив із вбиральні, обтрушуючи мокрі руки, щось продзижчало над його вухом. Він вловив рух темної цятки і, придивившись уважніше, побачив здоровенного чорного жука, який затягував під надкрилля прозорі мембрани крил. Жук зачепився за нерівний шов між плитками на стіні туалету. Ягин нахилився — він ніколи не бачив таких велетенських жуків. Раптом йому здалося, що жук збільшується у розмірах. За мить чорна блискуча спина жука затулила весь світ. Вона була як гора. Він бачив найменші риски і горбики на цій чорній горі. Сильний біль опоясав поперек Ягина, він обома руками сперся на стіну, перечекав, поки спазм відпустить м'язи, і подумки покликав Жрицю.
