Полковником. Якщо я правильно розумію, ви вважаєте, що він стає дедалі більш некерованим?
— Він якнайкраще підходить під ваше, Страже, визначення націоналіста, котрий мріє отримати для свого етносу лідера жрецького рангу і створити свою імперію. Він ідеаліст.
— Що ж, по-вашому, потрібно для того, аби найближчим часом тримати його і очолюваний ним підрозділ під нашим контролем?
— Гроші.
— Гроші? Ви щойно назвали Полковника ідеалістом.
— В Україні навіть ідеалісти люблять гроші, — посміхнувся Паладин. І додав: — Якщо, зрозуміло, гроші чималі.
— Vabene[27]. А окрім грошей?
— Він ненавидить східних.
— Це добре.
— Але, якби не було східних, він би ненавидів нас.
— Це знов припущення?
— На жаль, ні. Цим, до речі, я й збираюся пояснити Раді, чому не віддав Полковникові «гостю». Він і так забагато знає, — Паладин зробив паузу і після затяжки додав, з підкресленою чіткістю артикулюючи слова: — Забагато знає, як для ідеаліста і потенційного союзника «третьої сили».
Страж подивився на рудого. Той примружив риб'ячі очі. Страж пожував своїми виразними романськими губами і сказав:
— Маємо проблему.
Паладин промовчав. На останній третині своєї еволюції сигара набула цілком божественного смаку.
Частина ІІ. Печатка за все
Пишний козак на вороному коні перестрибнув рогатку, в'їхав до двору, загарцював коло кринички, розганяючи кутами- підклітями курей і підсвинків. Курячий гармидер видобув з хати старшу жінку.
— Бог вам на поміч! — привітав її козак, зістрибуючи з коня. Дзенькнули накладним сріблом шабельні піхви. Хляснули адамашкові шаровари. Блиснув золотий перстень з круглою перською бірюзою.
— Дай Боже й тобі, — жінка дивилася на приїжджого красеня із недобрим очікуванням, витираючи руки грубою димкою[29]. Гість, видно було, відірвав її від хатньої роботи. — Як із добрими вістями, козаче, то до хати просимо.
— Вісті тепер усі недобрі, хазяйко. Страшуся я, що за такі мої вісті ви мені й чарчинки націдити не схочете.
— Ще й порогу не перейшов, а вже про страхи та чарку? Та ще й перед Розгарами! [30] Який герцовник! — невесело посміхнулася жінка. — Ти чий такий будеш, вістуне?
— У товаристві Харком кличуся, сотного Івана Кувтиненка старший син. Записаний джурою до отамана Івана Димитровича[31].
Почувши отаманове ім'я, жінка ще більш спохмурніла.
— Давно вже до нас Сіркові башибузуки не їздили. Певно, врікли нас злі люди, — вона прочинила двері і грізно подивилася на сотникового сина: — І що, козаче? Так і підмітатимеш дідинець[32] шароварами?
Джура ображено здвигнув плечима, зайшов до тісних сіней, познімав з себе коштовну зброю, якої виявилося чимало; потім, зім'явши в руці високу шапку, перевальцем зайшов до світлиці. За столом, заставленим мисками і шапликами, сиділи
