— Радить тобі, козаче, довезти дітей Чернихи до Гнилого моря живими і здоровими. Якщо Бог поможе і ми їх таки туди доправимо, він тобі реверс[49] дасть про твою повну невинність у тій давній справі. Така зі слів отаманових є в сій теревені конклюзія[50].
— Що за реверс?
— Поручиться він за тебе перед царем і гетьманом. Нарочитим[51] словом своїм поручиться.
— Так він сам тільки-тільки із Сибіру виліз.
— То тепер вже є неважливим. Чув, що турчин у Великій мечеті поратився[52] Москву спалити? Нині на Москві страх і рушення велике. Мури чинять, на баштові дахи свинець кладуть. Цар тепер на батька-отамана, як на святий образ, молиться.
— Про це теж Полтавець повідав?
— Я сам те бачив.
— Тісно знаєшся з московськими, бачу.
— Отаман посилає — я і знаюся. Не своєю волею живу, маєш розуміти.
— А якщо ти у московських справах такий тертий, то скажи мені без змани: от як війна ця закінчиться, тоді що, візьмуть мене москалі за сраку? Так?
— Війні кінця-краю не видно. Онде польський круль відступив турчинові усю Подолію. Чув?
— Бачу я, що й мені треба гонзнути[53]. До Дорошенка, у Чигирин подамся.
— Дорошенкові дні добігають кінця, усі від нього тепер відійшли, навіть родинні його перекинулися до Самойловича і Ханенка. Та й не прийме він тих, кого винуватять у такій справі. Тоді ж, кажуть, Страх із товариством не тільки Єфімку вбили, але й кримського Мехмет-агу. А Дорошенко з ханом сваритися не буде, сам розумієш… Я от що скажу тобі, козаче. Як настане зла доба, пересидиш на Тонкій Воді. З тої невір-землі волхви і начальні люди нікого не видають ані в Крим, ані в Москву.
Петро доконав сулію, залишком з денця змочив оселедця і перепитав:
— Реверс, кажеш? Най вершиться воля Божа. Гайда, джуро, їдемо до отаманових відьмаченків.
— У цій землі, месіре, як мені зрозуміло, могили є найвизначнішими із пам'яток, — зауважив брат Янгель, дивлячись на коло з великих брил, що оточувало прадавнє поховання Переп'ятихи. — Цікаво, що за великий король знайшов вічний притулок під цим каменюччям?
— У степу все мінливе і плинне, окрім старих могил, — підтвердив Паладин Храму Фанерон. — Тільки найтвердіші з каменів витримують хвилі змін, які від заснування світу котяться цими землями. І на цих каменях немає написів. Що може бути сумнішим за німу історію? Ця земля ще не народила своїх Фукідідів і Павсаніїв[54] .
— Отже, ми з вами, месіре, їдемо німим і проклятим краєм?
— Чому ж це «проклятим», брате?
— Адже саме неспокій є першою ознакою демонічного, — брат Янгель відкинув каптур плаща, що означало його готовність до великої дишкурсії. — От і мудрий Фульгенцій, єпископ Руспенський у листі до Моніма писав, що диявол, цей бунтівник і відступник, втік від imperturbabilem requiem[55], а згодом і сам став причиною зрушень та змін. А у «Мораліях» святого Григорія Великого читаємо, що нечисті духи не можуть перебувати у спокої, утримуючись від спокушення, бо ж вони не обмежені жодною плоттю.
— Але ж цей неспокій злої сили є вселенським і не залежить від місця або місцевості.
— Так, месіре, але неспокійному зручніше перебувати там, де неспокій є природнішим та споконвічнішим. Може, тому в Україні так багато чаклунів і чаклунок? Тут навіть прості сільські баби навчені телуричної магії. У «Промовах старців» я читав про тутешнього святого Макарія Скіфського, який зайшов переночувати до давнього склепу і там мав сутичку з демонами. Демони полюбляють гробниці магів, куди їх притягує нечестиве мистецтво покійних — per infamis artis. Так свідчить граматик
