нашатирем і дерев'яну лопатку для розчеплення зубів.
Коли тіло Молодшого Архіваріуса почало дрібно сіпатися і пахнути цинамоном, Паладин і сам став до молитви, славлячи дива Господні й Силу, древню, як саме Творіння.
Джура просвистів у темряву умовний сигнал. З глибини логу відізвалася криком луна — сигнал почули. Петро Рева несамовільно перевірив пістоль, схований за кушаком. «Хто ж то вилізе з того тирла? — подумав козак. — Яке таке чудо? І чому я в біса погодився на таку богопротивну виправу? Якесь відьмацьке потемнення, не інакше!»
Пройшло кілька томливих хвилин. Потім невидимі руки розсунули кущі й випустили на місячне сяйво двох підлітків.
«Та ж вони вже дорослі ясирчики!» — зрозумів Рева, котрому чомусь думалося, що діти відьми Чернихи малі й нетямні пуцвериська. Добре, не треба буде втирати шмарклі.
Джура ще раз оглянув галявину. Нічого підозрілого він не побачив і дав знак Реві виходити зі схованки. Козаки неквапно підійшли до Черниченків. Хлопець виглядав переляканим, але старша дівчина, замотана у хустину, дивилася Реві в очі. «Не дивись на мене!» — хотів сказати козак, але сказав зовсім інше:
— Чого не вітаєтеся зі старшими? Як називати вас?
— Добро вам Боже і Навіє! Мене зовуть Двійєю, а його — Ранвіром, — сказала дівчина.
— Що за такі імена басурманські?
— Не басурманські, а прасвященні.
— Священні імена по святцях розписані. Я там таких не бачив.
— Ми не попівські, — Двійя не відривала погляду від Ревиного обличчя.
— Ви відьмацькі, знаємо.
— Ми… планетницькі, — виправила його Двійя, хоча й замислилася на мить, добираючи правильне слово. Її очі сердито блиснули з-під хустини.
— Вперта ти дівка, бачу, — похитав головою козак, а про себе відмітив, що «планетник» є, швидше за все, зовсім не тим словом, котрим самі себе означають чаклуни.
— Обаче[62] маю знання, — зауважила Двійя. — Моє ім'я означає «двічі народжена». По плоті народжена і по духу, — додала вона пояснення.
— Знатне в тебе назвисько, хоча й не православне. Краще б тебе Дарією нарекли… А малий чого затявся? Німий? — Рева кивнув на брата Двійї, хотів узяти хлопця за підборіддя, але той відсахнувся.
— Він бачив Чорного, тепер всього боїться, — пояснила Двійя.
— Чорного? Нападника? — Рева запитально подивився на Харка. Той кивнув.
— Мені про того Чорного треба знати більше, — сказав Рева дівчині.
— Вони не знають, і ніхто не знає, — замість Двійї відповів Харко.
— Він прийшов з того берега[63], він старий дідо, — повідомила Двійя.
— Чим він убивав людей?
Ранвір раптом заплакав. «Певно, бачив, як нападник убивав Черниху», — припустив Рева. Двійя лише подивилася на брата, і той припинив рюмсати. «Вона тепер серед них головна», — зрозумів козак.
— Він відрізав мамі голову, а дядька Захарія ударив рукою в груди, і той упав, помер.
Харко перехрестився.
— Пустою рукою убив? Старий дідо? — перепитав Рева.
Дівчина кивнула. Їй теж хотілося плакати. Гірка куля в горлі не давала їй розповісти про те, що вона бачила на власні очі, схована матір'ю у таємному закапелку.
— Захарія Тризна, най йому все проститься, був твердим козарлюгою, битим-перебитим, як той кундус[64], — тихо сказав джура. — 3 отаманом до Кафи ходив, веслував на «чайці». Абих[65] такого вбити першим ударом… Най пан Бог рятує!
Рева хотів було розпитати Черниченків, яким таким знаряддям нападник відрізав старій планетниці голову, але вчасно
