— Ти казала, що втекла через вікно. Але як…
— У сусідній квартирі йде ремонт.
— Так, там ремонт.
— Там на кухні було відчинене вікно, я з балкона перелізла туди і там перечекала. Та шльондра не відчула, що я у сусідній квартирі, але відчула, що у вашій квартирі нікого не має.
— Як вона це відчуває?
— Її, напевне, навчили. Такого кожен може навчитися, це нескладно.
— Навіть так? І я можу?
— Треба мати вчителя. Він навчить бути уважним, слухати свої відчуття. Цього вчать різних шпигунів, мені дядько Славко розповідав.
— А він теж вміє отак, крізь стіни, відчувати?
— Ні, просто так відчувати він не вміє, але в нього є такі спеціальні таблетки. Він дві таблетки вип'є і теж починає відчувати. Ці таблетки зроблені американцями для десантників і шпигунів… Ну от, я вам усе розповіла.
— Ні, не все.
— Що «не все»?
— Вони ж мали зробити біля будинку засідку. Як ти вибралася з будинку?
— Вони не робили засідки. Вони дуже поспішали.
— Куди?
— Шльондра сказала Анатолію, що терміново їде до Києва. Вона відразу пішла.
— А він?
— Він ще покрутився біля будинку хвилин двадцять і втік.
— Злякався?
— Ага. Він не воїн, він «пасажир».
— …?
— Це ж правда. Ви теж «пасажир».
— Твоя правда, — Мітелик відтягнув шкарпетку і розчавив кусючу комаху. Потім уточнив: — Сраний пасажир без квитка.
— Не кажіть поганих слів, я ж вам вже казала, що це вам не личить. Покажіть Камінь.
— Ти знов мене вчити будеш, що мені личить, а що не личить… Нащо тобі той Камінь?
— Подивитися. А ви б краще почитали ті старі зошити, які знайшли разом із Каменем.
— При цьому світлі, лапонько, я там ні фіга не прочитаю. Там чорнило вицвіло, я вже дивився.
Насправді йому просто не хотілося читати. Вирваний зі звичного побуту, Валерій Петрович все ще перебував у напівшоковому стані. Світ навколо став незвичним і незручним. Він намагався відновити внутрішню рівновагу, але та затялася і вперто відмовлялася відновлюватись.
— А ви йдіть до автівки, — порадила Індиго. — Там є світло.
— Акумулятор сяде. А завтра будемо штовхати ту автівку, як дурні, — він вийняв з внутрішньої кишені Камінь Богині й передав його Індиго. — Красивий камінчик, га?
Дівчина взяла Камінь обережно, у дві долоні, з'єднані «корабликом». У світлі ватри Камінь став криваво-червоним, зловісним. Індиго прикипіла до нього поглядом. Мітелик згадав «зрячі камені» з фантастичних романів Толкієна. Ті камені випалювали мозок самовпевнених дослідників.
— Обережно із цією штукою, — попередив він.
— Я знаю, — прошепотіла мала.
Мітелик раптом відчув, що зголоднів. Він пошкандибав до автівки і повернувся зі шматком хліба і консервою. Індиго сиділа непорушно, вдивляючись у глибини кривавого кристалу. «Якщо вона так сидітиме ще три хвилини, я її штовхну!» — подумав він за мить до того, як дівчина відірвалася від споглядання Каменя.
— Який він древній! — сказала вона і заплющила очі. Камінь у її долонях блиснув, немов почув слова Індиго.
— Кажуть, учені його відносять до епохи, що передувала скіфам, — сказав Валерій Петрович, пригадавши слова Дворської про «доскіфський період».
— Він дуже древній, — підтвердила дівчина. — Він пам'ятає Праматерів Людства.
