Мітелик ледь не вдавився шматком консерви. Він згадав, як Почеконіус переповідав працівникам Фонду книжку генетика Сайкса про Сім Праматерів європейської людності. «Він тоді називав якісь страшні цифри, — пригадав старший консультант. — Сорок тисяч років до нашої ери, здається».
— Дуже-дуже давно, — прочитала його думку Індиго, — цей камінь отримала в подарунок жінка, яку звали Йіма.
— Від кого отримала?
— Від самої Богині. Йіма була великою жрицею, її рід згас. Але від її небоги пішли цілі народи. Її небога була одною з Праматерів.
— Як її звали?
— Камінь не каже.
— А про Йіму каже?
— Так.
— Ти чуєш голос?
— Це не голос.
— А що?
— Не знаю. Це чаклунський Камінь. Він радше злий, ніж добрий.
— А для нього існує добро і зло? — недовірливо посміхнувся Мітелик.
— Це для нас існує добро і зло, — сказала Індиго. — Якби нас не було, він би мовчав. Він мовчав багато років. Йому не було з ким розмовляти. Але при світлі місяця від нього йде зло. І голова дуже болить. Я стомилася.
— Тоді йди спати.
— Ага, — легко погодилася дівчина, повернула Мітеликові Камінь і рушила до намету.
Валерій Петрович залишився сам на сам із Каменем Богині. «Невже тобі сорок тисяч років?» — спитав він в Каменя. Але відповіді не почув. Він покрутив Камінь, загорнув у шмату і знов поклав до внутрішньої кишені. Він вирішив не спати. «У цьому лісі вночі бозна-хто вештається!» — припустив він і підкинув до вогнища товстого гілляччя. Сон схопив його раптово, просто біля ватри.
Сон Валерія Мітелика в лісі
Він бачить укрите рудою травою плато, яке, немов розкрите віяло, широким кінцем упирається у сіру стрічку повноводної ріки. Вона підковою оточує плато. До річки тим плато збігають шеренги вертикально поставлених брил- монолітів. На вершечках деяких брил запалені вогні. Алеєю монолітів до ріки просувається процесія жінок, одягнених у балахони. Одяг жінок зшитий зі шкіри й оторочений хутром. Попереду йде старша жінка, плечі якої прикрашені пишними розчесаними вовчими хвостами. Її сиве волосся намащене жиром і теж стягнуте у довгий хвіст, рясно переплетений шкіряними ремінцями.
Це верховна жриця Йіма, розуміє Валерій Петрович, тітка однієї із семи Праматерів європейських народів і однієї з тридцяти п'яти Праматерів Людства. Вона йде до ріки, щоби принести жертву Богині. Він не чує жодного голосу, але розуміння усього, що він бачить, ніби саме собою виникає у його голові. У якусь мить невидимий оператор сну додає до зображення звук. Мітелик чує зловісне виття десятків жінок. «Бааа, Бааа!» — грізні низькі завивання розбігаються присмерками. Бааа. Бау. Баба. Бхагва. За довгі тисячоліття ім'я Богині змінилося мало.
На схилі гори він помічає постаті чоловіків. Їх багато. Вони ніби заклякли, здалеку дивлячись на процесію. Мисливці, могутні воїни, вони не сміють підійти туди, де жриці спілкуються з Бааа. Вони вміють убивати велетенських вовків, рейзодонтів, печерних левів і страшних броньованих гієн ішу. Але ім'я Богині змушує тьмяніти від жаху очі героїв і слідопитів.
Мітелику кортить розглянути істоту, котру приносять у жертву Богині. Але йому це ніяк не вдається. Невидимий оператор навмисно зміщує фокус. Але Йіму він бачить чітко. Її тіло хитається у трансі. Час від часу дві молоді жриці підносять до її губ велику мушлю з темною рідиною. «Хаома, священний напій», — виникає пояснення. Зробивши ковток, Йіма закидає голову і виє. Її могутнє виття навіть через товщу часу змушує усе єство старшого консультанта здригнутися. Жива смерть мешкає у ньому, кличе мертвих повстати в бутті. Йіма вже не виголошує ім'я Богині. «Ар-ра!» — виє-кричить верховна жриця, і жодного пояснення до цього звуку не додається.
Чотири жриці підтягують до річкового берега жертву. Тепер оператор сну дозволяє Мітеликові її
