«Звідки у неї взявся Камінь, звідки?» — з холодними дрижаками він прокинувся. За згаслим вогнищем, у темряві, йому привиділася плескувата тінь звіра. «У нього мають світитися очі. Чому в нього не світяться очі?» — таке відморожене питання навідало мозок старшого консультанта.
«Арра!» — закричав він на звіра. Чому він закричав і чому закричав саме так, він не знав. Його рука сама потяглася до кишені по Камінь. Тінь зірвалася і злилася з нічним повітрям ще до того, як з намету вискочив Одноокий у розстебнутих штанях і з пістолетом у руці.
— Здурів ти чи що? — братан Яра ошелешено подивився на Мітелика.
— Я бачив вовка.
— Вовка? У цьому лісі? — Одноокий засміявся. — Тут навіть їжаків усіх повистрілювали і зжерли.
— А ти чого такий розчепірений? — завдав удар у відповідь Валерій Петрович. — Засновуєш новітнє жрецтво?
— Це не твоє діло, — Одноокий все ж таки защепнув гульфик. — Я от все думаю, що з тобою, мудрецем таким, робити.
— Сильно вам заважаю?
— Тобі з нами важко прийдеться. Ми, як то кажуть в екшенах, лягаємо на дно.
— Мені вертатися додому?
— Туди тобі не можна, брате.
— А тоді як?
— Я тобі дам грошей, поїдеш до Києва. У мегаполісі такому, як ти, буде легше заплутати сліди, аніж по лісах і селах.
— Радше вже у Парижі.
— Щоби перетнути кордон, треба виробити нові документи, — пояснив Одноокий, ніби не зрозумівши жарту. — Надійні якісні документи на інші прізвища. Такої можливості в нас поки що немає. На кордоні нас стопудово відстежуватимуть вороги.
— А що я робитиму у столиці?
— Чекатимеш на мій сигнал. Ситуація невдовзі зміниться.
— А як ти будеш знати, де я?
— Це й не потрібно. Ти не знатимеш, де я, а я не знатиму, де ти. У випадку провалу так буде навіть краще. Просто кожного вівторка приходитимеш на вокзал і перевірятимеш камеру схову. Я запишу тобі номер, — Яра насупився, ніби щось пригадав:
— І ще одне, Міта-брате. Ти віддаси мені Камінь.
— З якої то радості?
— Тобто?
— Чому я маю віддати Камінь тобі?
— Тому що Індижка буде зі мною. Вона може спілкуватися з Каменем, а тобі він нащо?
Аргументів, які б можна було протиставити директивній вимозі Одноокого, Валерій Петрович не знайшов, але віддавати Камінь йому теж не хотілося. Тому він сказав, аби лише щось сказати:
— Я його збережу краще за вас.
— До ранку можеш з ним погратися, але потім я його в тебе заберу, — підсумував Одноокий і пірнув до намету.
Мітелик подумки обізвав себе і Яру поганими словами та заповзявся розпалювати багаття. Під попелом відчувалася дещиця перспективного жару.
