нишпорю, неначе злодійка, на власному шматку землі, боячись, що ось зараз із дверей будинку вискочить Михайло з ножем у руці й божевільним поглядом, і з криком
— Цить, — сказала я своєму боягузтву і наблизилася до дверей, Просунувши палець у щілину, обережно прочинила одну з половинок, Зсередини виплив запах бензину, мазуту й залізяччя, але ніхто не стрибнув на мене з напівмороку — адже там не було ані Михайла, ані нашого багатостраждального «рено», Порожньо.
Я зробила крок усередину, наче бажаючи переконатися, що машина не стала невидимою, що її там дійсно немає, Переконалася, Окинула поглядом приміщення. І з полегшенням повернулася до джипа.
— Машини немає, — видихнула я. — Схоже, поїхав у Кардашів... у найближче містечко. Не можу сказати, як давно, але...
— Нічого, — Таня рішуче вибралася з салону. — Якась кількість часу в нас таки є. Не будемо витрачати його намарно.
І вона цілеспрямовано рушила до вхідних дверей.
Будинок зустрів нас мертвою тишею. З порогу Таня озброїлася своєю рамочкою, і та майже відразу почала описувати коло за колом. Ми досягли вітальні, і там рамка зупинилася, перед цим тричі хитнувшись вправо- вліво. Мені це нагадало вказівного пальця, що загрозливо попереджає — далі йти не варто.
— Цікаво, — пробурмотіла Таня. — Те, що тут є, неначе у сплячці. Наявність фіксується, але будь-яка активність на нулі.
— Можливо, це через відсутність Михайла? — припустила я.
— Не думаю. Хоча... Оце і є те дзеркало? — Таня тицьнула пальцем у напрямку люстра у жахливій рамі. Зараз, втім, воно не було схоже на дзеркало — срібляста поверхня стала сірою, подібно до екрана вимкненого телевізора, й абсолютно матовою; лише тріщини залишалися на своєму місці. Не чекаючи мого підтвердження, Тетяна пішла до нього. Наблизившись, піднесла пальці з наміром торкнутися та раптом із зойком відсмикнула руку.
— Неначе електричний розряд, — пояснила вона мені й потерла вражені кінчики. — Стає дедалі цікавіше...
Особисто мене у цей момент більше цікавили не па- ранормальні явища у моєму будинку, а методи боротьби з ними. Від однієї згадки про те, що Михайло може повернутися у будь-яку мить, проймав піт. Та якось пришвидшити процес обстеження дому я навряд чи могла — адже серед нас був лише один екстрасенс, і ним була не я. Тетяна, однак, усе зрозуміла без слів.
— Покажіть мені кімнату, де ви бачили дітей, Алі- но, — попросила вона. — А потім, гадаю, буде краще, якщо ви спуститеся вниз і будете визирати, чи не з’явиться ваш чоловік надворі. У такому разі зможете вчасно мене попередити.
— Ви впевнені, що нам варто розділятися? — спитала я, не знаючи, чого треба боятися більше — розділення чи раптової появи Михайла. Таня хитнула головою.
