Бранці мороку

Тоді чому зараз вона геть ніяк не схована?

Тому що Михайло не очікував, що я повернуся, а тим більше так швидко. Міг і просто забутися. А може, це просто ще один подарунок провидіння, яке не менше за мене бажає все це припинити.

Зазирнути — і відразу повернутися.

Сперечатися далі з самою собою значило гаяти дорогоцінний час, а цієї розкоші я не могла собі дозволити, тому попрямувала до прочинених дверей. Але діяти треба швидко, бо якщо Михайло повернеться під час мого перебування унизу — я можу там і залишитися. Назавжди. А це аж ніяк не входить у мої плани.

Зорова пам’ять не збрехала — в оглядовій ямі дійсно були сходи. П’ятнадцять чи двадцять сходинок, що вели під землю, до білуватих дверей без жодного віконця. За якими — Таємниця. Звісно, ця схованка — не Михай- лова робота, її побудував Орест, попередній хазяїн будинку. Але питань від цього не поменшало. Щось мені підказувало, що навряд чи там виявиться солярій або салон тайського масажу. Для звичайного погреба — надто ретельна конспірація, до того ж у будинку для цього є підвал. Пам’ять-суфлер послужливо шепнула на вушко про історію діда Мирона з Зеленого, і по шкірі побіг легкий морозець — не тільки від прохолоди всередині гаражу,

Той чоловік, що до вас там жив, хотів її Левка вкрасти.

Чомусь розум не поспішав відкидати цю версію — навпаки, ухопився й почав крутити з усіх боків, як кубик Рубика, знаходячи дедалі більше збігів. Кіднепінг. Відразливе слово. Щойно цей потворний термін сплив з глибин мозку, як слідом за ним перед очима почали з’являтися бліді, покалічені діти — одне за одним, як фігурки на стрільбищі. Рештки дітей навколо мого ліжка. Дівчинка, яка каже, що їла себе. О Господи. Невже це і є розгадка?

Подібне я відчувала, будучи свідком однієї великої ав- топригоди... Багато смертей.

Там, за цими дверима, має бути відповідь. Відповідь, яку треба отримати за будь-яку ціну,

Роздуми скінчилися — я почала спускатися. Сходинка за сходинкою, глибше й глибше. Ось підлога опинилася на рівні очей, ось вона вже вище. З протилежної стінки виступає частина фальшивого дна, яке досі ховало під собою ці східці. Це брила, що совається на коліщатках по вмурованих у бетон рейках, — винахідливо, нічого не скажеш. Ось я вже під нею, і до дверей лишається усього п’ять чи шість сходинок. На дверях лише засув, і він відсунутий. Я навіть не замислююсь чому. Напевно, з тієї ж причини, з якої відкритий і цей таємний підвал. А що як Михайло дізнався правду, зазирнувши туди, і це привело його до тями настільки, що він вирішив утекти звідси? У будь-якому випадку — мені теж треба знати. Я вже просто не зможу піти, не дізнавшись.

Подолавши решту сходів, я витягла руку і штовхнула фарбований білим метал. Двері відчинилися, відкривши кімнату, залиту таким само білим електричним світлом й викладену білим же кахелем. Принаймні дальня стіна, яку я тільки й бачила зі своєї позиції, була саме такою. Та я дивилася не на стіну, а на річ, що стояла в центрі цієї кімнати і більш за все нагадувала електричний стілець у мініатюрі. Дитячий стільчик з ремнями на ручках, під яким на підлозі засохла велика бура пляма.

Мене повело вперед, і в поле зору потрапило невеличке ліжко, з тих, що бувають у шкільних медпунктах. Підлога під ним, а також частина стіни поруч теж вимазані бурим. А ще — медичний стіл-візок на коліщатках, його я побачила, непомітно