для себе перетнувши поріг. І щось темне праворуч від мене.
І коли я все зрозуміла й відкрила рота, збираючись закричати, позаду промайнула якась швидка тінь, А потім на шию мені неначе опустили телеграфного стовпа, котрий віджбурнув мене у центр кімнати,
Від болю в спині зір розфокусувався, але впізнати постать, що вийшла з-за дверей, я змогла, Михайло. Він мерзенно посміювався, чого досі не робив ніколи в житті.
— А ось і ти, падлюко, Таки прилізла, як він і казав. Та ще й привела у мій будинок якусь курву,,, Ну то нічого, Ми на вас чекали, Спочатку вона, потім ти. Якщо добре втрамбувати, всі в одну яму влізете.
Я у розпачі застогнала, Як, звідки? Мабуть, ці питання виразно відбилися на моєму обличчі, бо розпливчаста постать розреготалася.
— Ну й дурна ж ти! Що, думала, я у місті? Я лише відігнав машину в ліс, дурепа ти! Невже ти гадала, що він про вас не дізнається?
От і все, Лі, Догралася, Зате тепер ти все знаєш.
— Нікуди не йди, сучко, — довірливо мовив Михайло й розвернувся до дверей, — Незабаром повернуся.
Але він зачинив, коли мені залишалося проповзти лише два метри; засув брязнув, і Михайлів притишений сміх почав віддалятися.
Ні, не сама. Зір швидко повертався до норми, і деталі приміщення проступали в усій красі. Тепер, лежачи на холодній бетонній долівці, я змогла роздивитися річ, яку досі не помічала. За дверима, у кутку, причаїлася скляна ємність, схожа на душову кабінку. І вона була майже повністю забита пошматованими рештками тіл, що плавали у каламутній жовтуватій рідині.
Дитячих тіл.
— ГОСПОДИ! — закричала я в розпачі, мій крик забився між стінами цього маленького замкнутого приміщення, як зачинений у клітці дикий звір. Усе стало на свої місця, нарешті я бачила повну картину. — Боже, зупини його, будь ласка, прошу, зупини його!
Це єдине, що я тепер могла вдіяти, — кататися по підлозі й молити Бога, бо більше не залишилося на кого сподіватися. Тані не впоратися з цим монстром самій. Ми обидві приречені. Та чи мав Бог бажання втручатися? Боюся, ці нещасні, покалічені тіла й були відповіддю.
