Брати грому

в Ключівський ліс, прибули провідники Мороз — Дмитро Негрич, Книш — Дмитро Григорович, Гамалія — Петро Скригунець. Метою зустрічі було створення куреня. До новоствореного куреня ввійшли сотні Мороза й Гамалії, трохи згодом — Спартана. Командиром куреня став Книш. Тут же, в Ключівському лісі, доукоплектувалися Березівська сотня Мороза та сотня важких кулеметів Гамалії. Сотні затаборували поміж Березовами, Нижнім і Середнім. Через місяць сотня Мороза вела переможний бій з енкаведистами. Зазнавши великих втрат, більшовики поспішно повтікали до райцентру Яблунова. У повстанців теж не обійшлося без жертв — загинули Микола Урбанович, Дмитро Ґеник, Наддніпрянець, а також сотенний Чорноморець із сином Остапом. З часом сотня Гамалії передислокувалася до Космача, де продовжила вишкіл стрільців. Морозова сотня зайнялася вишколом біля Вижнього Березова. Був великий наплив охітників до УПА. На той час я і підоспів до Березівської сотні, яка згодом увійшла до новоствореного куреня під командою Лісового, що отримав назву «Карпатський». Курінь Книша називався «Гуцульський». Мороз доручив мені знайому вже справу — вишкіл новобранців. Березівська сотня жваво поповнювалася свіжими силами. Молодь треба було вчити воювати. Чим я, власне, й зайнявся. Сотня затаборувала в невеликому ліску. Стрільці спали просто неба на смерековому гіллі. Майстровитіші обладнували собі якийсь простий дах над головою. Постійного житла не споруджували, бо існувала повсякчасна загроза ворожого нападу. Більшовики дедалі більше й більше просочувалися в Карпати. Сотенний Мороз давав усьому лад у сотні. Високий, кремезний, атлетично збудований брюнет з орлиним носом встигав скрізь. Таких дужаків у нас називають «відземками». Швидким пронизливим поглядом Мороз бачив усе довкіл і кожного зокрема. Був природженим революціонером. Носив пошитий з мадярського сукна мундир старшини УПА. Напуцовані чоботи віддзеркалювали довкілля. Озброєний автоматом ППС з відкидним прикладом, що їх носили офіцери Червоної армії, пістолетом Макарова, гранатами. Відзнаку командира сотні Мороз майже ніколи не носив. Не любив парадності й показовості. Завжди був самим собою, людиною справи. Звечора ми з ним коротко обговорили вишкіл стрільців, а зранечку я вже зайнявся підготовкою. Березівські леґіні — бійці від народження. Але одна річ — парубоцькі бійки, інша — війна з озброєним ворогом. Без вишколу багато не навоюєш. Поляна заповнена статними сільськими парубками. Рідко хто в мундирі, майже всі в сардаках, кожухах. У кожного за плечима величезна торба з усякою всячиною. Там і змінна одежина, і хліб-сало, яблука… Тата й мами лишень бракує. Речі здебільшого потрібні, звичайно, але не в такій кількості, партизанові повна торба ні до чого. В бою й сліпий ворог вцілить у вояка з таким «горбом». Подивився я на тих хлопців, подивився… й приступив до справи. Насамперед вибрав собі кількох дужчих і проворніших помічників. Коротко ознайомив хлопців з азами внутрішньої служби. Треба було нагально навчити їх і польової служби, бо більшовики чимраз частіше навідувалися в гори. Всіх нас очікували запеклі бої з наїзником. Учив новоспечених стрільців наступати, відступати, робити засідку, аби вони в першому бою не розбіглись, як зайці поза межі. Спочатку новачки засвоїли все теоретично. А вже після того приступили до практики. Перед практичним заняттям товкмачу хлопцям, що треба позбутися зайвого майна, з ним неможливо буде воювати. Пропоную залишити в наплечниках по дві пари білизни, кусневі хліба й щось до хліба. Вивільниться місце для набоїв, адже кожен стрілець постійно мусить носити двісті п’ятдесят набоїв для власного кріса чи автомата, а також бодай сотню набоїв для ройового кулемета. Кулеметна ланка сама не може забезпечити скоростріл набоями. В бою він їх «їсть» будь здоров. Потрібен також стрільцеві якийсь плащ, щоб захиститися від дощу й вітру. Все решта — зайве. Тому прошу непотрібні речі повідносити додому. Щодня відпускатиму з кожного роя двох стрільців. Хлопці підкреслено уважно вислухали мої повчання. Мовчки перезирнулися поміж собою. З виразу їхніх облич зрозумів, що, як мовить поляк, ти собі мув, а я собі здрув. Говори, мовляв, як маєш здорові груди. Оголошую збірку на невеликій галявині. Детально розповідаю, як наступати. «Клином» уперед, «сходами» вліво, «сходами» вправо. Розтлумачив також усе доступно про відступ. Перевіряю, чи засвоїли стрільці викладене. На словах засвоїли. Що ж, гаразд. А тепер слухай ввідну. Ворог окопався на вершечку гори, треба його звідти вибити. «Рій за роєм, короткими кидками, вперед!» Один рій наступає, два підтримують його вогнем. І так почергово. Подолали мої стрільці таким чином кілометрів два під доволі-таки прикрий горб. Хлопці соплять, як ковальські міхи, — даються взнаки торби за плечима. Відразу ж ставлю наступне завдання. «Ворог відступив до сусіднього села Текучої. Не дати йому відірватися. Вперед!» Вгору стрільці зі своєю поклажею ще так-сяк дряпалися, при падінні повні наплечники тиснули на плечі й особливо не заважали. Тепер мусилося бігти вниз зі стрімкого горба. Даю команду «Долів!» Стрільці стрімголов мчать вділ, залягають. Повні мішки летять через голови і волочать стрільців донизу ще метрів зо два. Нарешті стрільці внизу. Дихають, як загнані коні, піт заливає очі. Не дозволяю відразу напитися води, щоб не попростуджувалися. Оголошую збірку. До табору новобранці повертаються стрілецьким рядом. У таборі знову: «Збірка в три лави!» Пояснюю молодим воякам, що це було найпростіше й найлегше випробування для них. Попереду справи значно важчі й складніші. Ненав’язливо цікавлюся їхньою думкою щодо повних наплечників. «А най їх шляк трафить!» — в один голос хлопці. Вишкіл давався важко. Горді, самолюбиві, дещо самовпевнені, забіякуваті, гострі на язик леґіні мали свою осібну «єдино правильну» думку на будь-яку