Дорошенка мала організувати засідку біля Дземброні. Дорошенкова сотня була свіжа, стрільці ще не обстріляні. Тому курінний і вирішив підкріпити її моєю чотою, стрільці якої пройшли вже вогонь і воду. У верхів’ях Черемоша повстанські сотні оточили значні сили ворога. На допомогу їм у будь-яку хвилину могло поспішити підкріплення знизу. Ми мусимо не допустити більшовикам підмогу. Сотня зайняла становище вздовж Черемошу. Мою чоту сотенний Мороз за домовленістю із Дорошенком розмістив у резерві в лісі, метрів за сто п’ятдесят від річки. Сотня зайняла зарінок, розтягнувшись метрів на чотириста. Кожен стрілець вимостив собі з каміння становище. Лежать, чекають. Очікуємо більшовицької підмоги й ми. Проте в якомусь часі дивлюсь, а сотня Дорошенка знімається з позиції і вицофується геть. Мені ж не поступає жодної команди. Без наказу не рухаємося нікуди. Думаю собі, що сотня передислоковується на вигідніше становище. Бо це було не найкраще. Місце низьке, незахищене. Ворог міг запросто перебрести Черемош, зайти з тилу і вдарити згори. Кожна хвилина очікування тягнеться роки. Небавом доноситься потужний гул машин. Дорога кривуляє поміж горами. Але я на слух визначив, що авта десь за кілометр від нашого місця. Вони цю відстань подолають швидше, аніж мої стрільці сто п’ятдесят метрів. А ще ж треба розгорнутися до бою. Для цього немає ні часу, ані відповідного місця. Два студебекери із солдатами прогуркотіли перед нашими очима на Буркут. Через якийсь час до чоти приходить сотенний Мороз і повідомляє, що Дорошенко пропав кудись разом із сотнею. Що робити? Такий сором! Як показатися на очі друзям, курінному? Пропоную сотенному залишити в засідці лише мою чоту. У верхах бої ще точитимуться довго. Мусимо розгромити на підступах ворожу підмогу. Мороз погодився. Місце для засідки вибрали вигідне, стрільці зачаїлися на своїх становищах. Терпляче прочекали ніч і до полудня наступного дня. Холод давався знати, але ватри не розпалювали, зігрівали себе надією. Нарешті гудуть машини, два студебекери і панцирка. З вантажівками стрільці впоралися швидко. За якусь годину на гірській дорозі залишилися скелети машин і трупи більшовиків. Проте панцирка безугавно поливала повстанців вогнем із кулемета. Наші ж кулі відлітають від броні, мов горох, тільки іскри пирскають навсебіч. Все-таки стрільці щось у ній пошкодили, бо з місця не рушала. Башта крутилася на всі боки і посипала повстанців градом куль. Набоїв більшовики не шкодували, либонь, мали вдосталь. У нас загинув Меч — Степан Бодруг із Вижнього Березова. Підібратися до броньованого чудовиська вдень — значить, загубити ще кількох стрільців. Вирішуємо чекати ночі. І ось вечорові сутінки накрили гори. Нижче за течією через Черемош перекинута висока лавка, перебираємося по ній на протилежний берег. Стрільці потихо підлізли під панцирку. Гупаємо кольбами в броньовані стінки. Мовчання. Кричимо: «Вилазьте! Здавайтеся!» Жодної відповіді. Напригинці обходжу машину довкола. Стоїть над самим обривом на дерев’яній кашиці, якою укріплювали береги бурхливої річки. Спробувати перекинути? Стрільці дружно взялися за один бік бронемашини. «Гей-руп!». Тільки кавкнуло. Вода під кашицею глибока. Повечеряли в недалекому хутірці. Місяць з вершечка найвищої смереки освітлював чоті дорогу до Буркута. Там повстанські сотні зводили бої з більшовиками, і ми поспішали на поміч друзям. Сотня Дорошенка входила до складу куреня «Перемога», яким командував Степовий. Командиром сотні Дорошенко пробув кілька місяців. На початку 1945-го він здався більшовицькій владі, у Жаб’єму, звідки родом, повидавав багато людей. Тому підпільники засудили зрадника до кари смерті, вирок було виконано. До куреня «Перемога» входила й сотня Хмари — Дмитра Білінчука. З ним ми запізналися ще сорок третього року. Хмара прибув до табору Липея перед останнім наступом німців на пристанище повстанців. З собою привів з десяток озброєних молодців. Після передислокації куреня Липея в Чорний ліс Хмара повернувся в рідну Жаб’ївщину, там зібрав сотню. Отоді я й почув про славного сотенного. Родину Білінчуків — батька, маму, сестру і брата — перші совіти вивезли до Сибіру. Втекти вдалося лише Дмитрові. Отож партизанив ще від сорокового року. Перші совіти, німці, мадяри, румуни, другі совіти… З усіма воював мужній і відважний одчайдух Дмитро з-під Кринти, бо народився й виріс на Кринті під Маґурою. Бог щедро нагородив леґіня вродою і розумом. Умів швидко зорієнтуватись в складній ситуації і з честю виходив з будь-якої скрути. 1943 року гірського месника захопили в хаті німці. Дмитро застрелив коменданта поліції, кількох солдатів і вирвався з оточеної хати. Білінчук «опришкував» на Жаб’ївщині й Косівщині. Повітовим провідником ОУН на той час був Курява — Василь Федюк з Кийданча біля Коломиї. Їхні стежки-дороги нерідко схрещувалися, під впливом розважливого провідника Дмитро став справжнім українським революціонером. Молодший брат Василь зумів якимось дивом утекти з далеких сибірів. Наприкінці сорок четвертого втікач об’явився в Карпатах. Псевдо йому дали Сибіряк. Василя я побачив уперше сорок шостого. Міцнішого леґіня, мабуть, не було в Карпатах від часів Олекси Довбуша. З вісімнадцятикілограмового ручного кулемета стріляв, як з легенького кріса. Скоростріла й набої носив собі сам, обходився без амуніційного. Мало того, окрім кулемета й наплечника з набоями, завдавав собі на плече важкенний мішок з продуктами. При цьому крокував так, наче йшов голіруч. У Жаб’єму народився чотовий сотні Ґонти Заведія. Хлопець танцював в ансамблі Чупірчука, відомого балетмейстера. Ансамбль усім складом зголосився до Палієвої сотні, яку згодом перебрав Ґонта. Заведія виправдовував своє псевдо. Мов заведений, танцював з колегами для стрільців і селян. Невисокий, чорнявий, неймо-вірно рухливий танцюрист своїми невтомністю й
Вы читаете Брати грому
