Брати грому

вже й не згадаю з котрої сотні, захопила спиртзавод у Залуччі. На Космач погуркотіли вози з повними бочками спирту для партизанських шпиталів. Проте стрільці не обділили й себе, в багатьох булькало у флягах. Вони й поділилися з роєм Лободи «ліками». Я дозволив стрільцям зігрітися таким чином, щоб врятувати їхнє здоров’я. Вживання спиртного в УПА було пресуворо заборонено, проте я свідомо пішов на порушення. Ризик мій виправдався, жоден стрілець не захворів на простуду. Увесь день ми пересиділи в лозах, а вночі організовано зайшли в село, повечеряли гарячою стравою. Тієї ж ночі курінь вирушив у рейд на Буковину. Курінний Лісовий дав наказ «Збірка до відмаршу!» Останні настанови, і довгий стрілецький ряд беззвучно спрямувався на південь, на буковинську сторону. Розвідники ще за днини обстежили терен, в УПА справа ця була поставлена добре. Повстанські стежі в цивільній одежі, а часто-густо й у жіночій вбері, проникали, мов вода, куди тільки була потреба. Зв’язкові, мурові хлопці, дорогу знали, як свої п’ять пальців, відділи рухалися впевнено, без жодних ускладнень. Напрям пересування, маршрут, а також бойове завдання були детально розроблені старшинами в штабі куреня. Курінний Лісовий офіцером виявився кваліфікованим, військову справу знав бездоганно. Орієнтувався в усіх, без винятку, картах, чи то німецьких, чи мадярських, а чи румунських або польських. Про російські й не було мови… Березівська сотня йшла першою, відразу ж за зв’язківцями. Сотенний, чи інший вищий командир, завжди перебував під час маршу на тому місці, звідки можна якнайкраще бачити увесь відділ і оперативно керувати ним. На чолі відділу командир іде лише за якихось екстремальних умов, адже на повстанців на кожному кроці чигає смертельна небезпека. Повсюдно можна сподіватися ворожих засідок. А смерть командира нерідко призводить до загибелі цілого відділу. Прут стрільці вбрід легко форсували. А ось бурхливий Черемош долався важче. Брели по шию в швидкій крижаній воді, що аж кості стискала. Грілися звичним способом — легким бігом. На тому березі Черемошу вже чекала буковинська боївка. Зв’язок з буковинським підпіллям був постійний. Далі сотні рухалися по зв’язку. В першому ж буковинському селі наштовхнулися на гарнізон стрибків. Але ще перед тим наші стежі захопили на підході до села озброєного заіржавілою російською гвинтівкою стрибка. Він і розповів усе детально про гарнізон. Тому зі стрибками справилися без жодного пострілу — оточили й захопили, мов овечок у кошарі. Роззброїли тих горе-вояків і після короткої виховної бесіди розпустили по домівках. Розбігалися, наче лошаки-однорічки. Після вечері продовжили марш на південний схід. Село від села, район від району — курінь опинився аж під Бессарабією. Дорогою громили гарнізони стрибків і енкаведистів, що почувалися доволі вільно на Буковині. Місцеві підпільники безперебійно забезпечували повстанські відділи надійним зв’язком, розвідінформацією. Час від часу сотні наші залучалися на просьбу буковинців до виловлення ворожої аґентури. За три тижні рейдування Буковиною повстанці добряче залили знахабнілим більшовикам сала за шкуру. З-під Бессарабії взяли круто в гори. Невтомні зв’язкові провадили галицькі сотні буковинськими Карпатами. Напередодні під час нічного переходу партизанські відділи несподівано наштовхнулися на сильну більшовицьку засідку. Точніше, на енкаведистів наткнулася сотня Ґонти, що йшла попереду. Зав’язався гарячий бій, відгомін якого долетів до нас. Я зі своєю чотою поспішив на виручку, просто на місиво голосних вистрілів. Ніч сповила терен густою темрявою, розібратися в бойовій обстановці було важко. Орієнтувалися тільки на постріли. Трапилося так, що в тій метушні мої стрільці вдарили по своїх. Неподалік, як виявилося, був курінний Лісовий. Він розпізнав усе-таки в шумовиську бою мій голос і кричить: «Кривоносе, ти що робиш? Своїх б’єш!» Гучний голос курінного перекрив гук пострілів. Вогонь припинився враз. На щастя, ніхто тоді не постраждав. Ґонта — Микола Шкарупа сотню прийняв у Палія, коли того перевели на Буковину. Колишній офіцер Червоної армії, народився на Чернігівщині. Здібного, ерудованого й вишколеного старшину стрільці сотні полюбили якось одразу. Після такого чудового у всіх відношеннях командира, яким був Палій, це щось та й значило. На вигляд Ґонті було років тридцять п’ять. Середнього зросту, чорнобривий, сивина легенько припорошила голову. Був гарною людиною і справжнім козаком. Напористий, ніколи не відступав перед ворогом, не пасував перед жодними труднощами. Сотня Ґонти отримала чимало славних перемог над ворогом. Лиха доля не пощадила сотенного-чернігівця. Захворів на тиф, що безжалісно косив повстанців. Лежав у Вижньому Березові під горою Ротундул, що з-під неї витікає річечка Лунга. Господарі трапилися добрі, душевні. Чоловік — зукраїнізований поляк, дружина — українка. Ці чуйні люди багато допомагали повстанцям. Хата їхня забігла в ліс над самим яром, що було вельми зручно для партизанів. Під час масових облав хворих виносили з хати і надійно ховали в яру. Ґонта уже майже видужав, потроху вставав навіть. Але підступна хвороба знову звалила твердого козака. Сотенний лежав у тяжкій гарячці, як налетіла зграя енкаведистів. Непритомного Ґонту змотузували і відвезли до Станіслава. Там слідство, суд. Двадцять років каторги. Запроторили до табору в Інті. Схопили сотенного в лютому 1945. А вже через рік Миколи Шкарупи не стало. У Вижницькому районі Чернівецької області сотні наші довго не затримувалися. Стрільці перебрели Черемош і опинилися на галицькому боці. У горах Жаб’ївщини повстанські відділи проводили загальний наступ на прикордонні застави. Розроблено було детальний план нападу на гарнізон у Буркуті, на Попі Івані та на інші. Сотня Мороза отримала від курінного Лісового наказ направити дві чоти на Буркут. Моя чота разом із сотнею