від «старого», знаєш… — Почекай, це не все. Він вважає виклад енергійним, таким — я підкреслюю, — що вражає стислістю, сміливістю стилю й метафор. Жюль Грак здивовано присвиснув. Марі-Те нетерпляче вдарила його долонею по руці і вела далі: — Правда, мушу сказати, що він тут же додав: але ви іноді затемнюєте зміст і часто висловлюєтесь надто хитромудро. Порада: уникати періодів, робіть фрази коротшими. — Інакше кажучи, не розводь теревені. Розумна порада. Послухай, ти маєш при собі оцей шедевр сучасної історичної науки? — Він зараз у мене. — Я б хотів почитати. — Гаразд, візьми. Повернеш у суботу. В неділю я хочу ще попрацювати над ним. — Я покладу його в голови, моє серце. Вона відкрила сумочку, дала Жюлю рукопис, і той дбайливо сховав його в широку кишеню своєї заяложеної канадської куртки. Якийсь час вони йшли мовчки. Коли опинилися на розі бульвару Карно і вулиці Бан-сак, до них гукнув якийсь рудий, головатий хлопець. — Привіт, молодята! — Привіт, Даннері. Вони звернули на вулицю Бансак, демонстративно прискоривши крок, але небажаний знайомий наздогнав їх і почав базікати, самовпевнено й пихато. Його самовдоволена фізіономія так і випромінювала дурість. Він торохтів, як млинок, не цікавлячись думкою супутників, і за весь час розмови хіба що раз глянув на них. Змучений Жюль Грак шукав приводу, щоб якось спекатися його. І він раптом вигукнув, розраховуючи на те, що рудий обов'язково зацікавиться і перепитає. — Аякже, все це не що інше як наслідки війни. Ошелешений рудий витріщився на нього. — Що? Яка війна? Жюль Грак цього тільки й чекав. — Остання війна, звичайно. Я син генерала Камброна і на тебе чхати хотів. Промовивши це, він взяв за руку Марі-Те й залишив вкрай приголомшеного рудоволосого брахіцефала. — Ну й тип, якийсь маленький огидний хробак. Жюль Грак мало не задихнувся від ненависті. — Нікчемний паразит, гидо… — Я згодна з тобою, Кай, заспокойся вже. — Хай тільки ще звернеться до мене, хай тільки насмілиться хоч слово сказати, і я задушу його; чуєш, Марі-Те? Я з його голови-гарбуза кисіль зроблю! Цей вилупок живе з чорного ринку. Наживається на труднощах війни і розкошує! Він лупить грошики з усього: продає масло по 350 франків за кіло, вино по 13 франків за літр, сахарин по 250 франків за сто пакетиків… Здається, він продає бошам ще й шкіру. Уявляєш, записався на медичний факультет. Та він здатний потягти нутрощі з анатомічного театру і перепродати їх торговцям тельбухами! — Все це правда, старий. Сьогодні учень коледжу пропонує своєму директорові довоєнну шовкову сорочку в обмін на спирт, а тоді робить з нього лікер і міняє на сигарети. — Це свідчить про те, що твій учень такий же негідник, як і той хробак. — А що поробиш? Коли хочеш шматок смаженої свинини, то, будь ласка, — продай тільки спершу срібні свічники тітки Агати. Та вона зробила краще: виміняла їх на кіло цукру. Облишмо це, зараз усі живуть з чорного ринку. Жюль Грак гірко розсміявся. — Просто чудово! Тільки ти забуваєш про одну річ. Якщо вже всі, чи майже всі французи живуть з чорного ринку, то є такі, що йдуть на це, аби не пухнути з голоду, і такі, що збагачуються на цьому. — Ти гадаєш, що «Морков'яне Волосся» збагачується? — Я певен. Він не аферист, він просто гангстер. Заробляє і витрачає грошики на що заманеться. Бачила ж сама, як він вирядився. Дерев'яні підошви не для нього. Шкіряні черевички, панове! А його одежинка? Це тобі не ряднина, повір мені. І взагалі, він, вибачай, — покидьок. Ні, ти не захищай таких мерзотників, як він! — Таких менше, любий Кай. Жюль Грак обережно поклав руку їй на плече. «Що за дівчина, боже ти мій! Наївна, чиста і водночас така рішуча і принадна». Він відчув під рукою вогке хутро її шубки, потім несміливо торкнувся волосся і шиї. Як це невимовно хороше! — Кай? — Кгм… що? — Руку! Він з жалем скорився. Думка ця осяйнула його одразу. А чому б і ні? Звичайно, вона погодиться. Навіть коли і відмовиться, то все одно мовчатиме. — Що б ти сказала, якби я запропонував тобі виконати якесь доручення для руху Опору, Марі-Те? Вона глянула на нього і не відповіла. Що це він, серйозно чи глузує? Ніколи не знаєш його настрою. Вони підійшли до майдану Деліль. Трамвай прогуркотів повз них і обляпав розталим снігом. З-під дуги бризнули іскри, промайнуло обличчя водія, що протирав запотіле скло. Жюль Грак відчув вагання Марі-Те. — Я кажу цілком серйозно, моя люба. У мене теж є доручення в організації. Тобі потрібні докази? Гаразд! Що ти подумала про газету, яку знайшла у себе в кишені, в роздягальні? — «Овернський патріот»? — Так. — Отже, це ти… — Від тебе нічого не можна приховати. Так, це був я. — Значить, ти в організації руху Опору? — Весь, з усіма тельбухами. Я відповідаю за редагування, тираж і розповсюдження газети, за всі пропагандистські матеріали. Вона все ще вагалася. Жюль почав нервувати. — О боже! Навіщо я тобі сказав це? — Так, звичайно, але… — Але… що «але»? Ніяких «але». Я учасник Опору і пропоную тобі вступити до нашої організації. Ти можеш погодитись чи відмовитись. Несподівано для себе вони помітили, що спинилися просто перед будинком вішійської міліції. З-під арки під'їзду з рожевого і чорного граніту, припорошеного снігом, на них дивився вартовий в плащі і з автоматом через плече. Жюль Грак потяг Марі-Те на протилежний бік вулиці, обережно минаючи брудні калюжі. Лише опинившись на площі, вони перевели подих. — То як? — запитав Жюль Грак. — Я згодна вам допомагати. — Я був певний в цьому. Однак ти мусиш знати, що справа ця ризикована, в разі чого — арешт, тортури і смерть. — Знаю. — А як твій старий? — Я завжди роблю так, як мені подобається. — Ти розповіси йому? — Ні! На мить він заплющив очі. — Чи все ти зважила? — Зважила! — Чудово! — Батько мій читає їхню газетку «Майбутнє» і любить Вагнера. Він «лояльний громадянин». А нам це на руку, правда ж? — Безперечно. — Стривай!
Вы читаете Чи любите ви Вагнера?
