Він не колабораціоніст, йому можна довіряти. — Добре. Скажу, чого я чекаю від тебе. Вже сьогодні. Ти маєш вільну годину після полудня? — Але ж я… Він посміхнувся. Він знав, що вона хотіла сказати, і випередив її з лагідною іронією. — Ні, Марі- Те, як кажуть, ти ще не виголосила присяги перед ареопагом старійшин. Наказувати я не можу, але гадаю, що на честь твого хрещення ти погодишся виконати прохання. Адже ти член руху Опору. І додав серйозно: — Запам'ятай, ми не силуємо нікого, розумієш? Кожен член організації, що привів свого знайомого, відповідає за нього. І ця відповідальність надто серйозна, щоб ставитись до цього легковажно. — Я розумію. — Гаразд. Чи нема у тебе когось на прикметі, в кого ми могли б розмістити підпільну друкарню, гектограф, шрифти і інше? Нам треба якесь ізольоване приміщення або ж сарай у відлюдному закутку. — Є. — Люди надійні? — Це у мене вдома. — У тебе? А твій батько? — В нашому садку є сарай. За двісті метрів від будинку, в садибі. Там всілякий старий мотлох. І соломи повно. Садибу і сарай ми заорендували в одного старого, він трохи займався садівництвом. Після його смерті туди ніхто не ходить. Навіть батько. Правда, двері на ключ не замикаються, але ми можемо почепити замок. — А як квартал і сусідні вулиці? — Окремі садиби. У двох інших будинках в глухому закуті вулиці живуть пенсіонери. — Це далеко від сарая? — Кількасот метрів. — Розкішно! На машинці ти вмієш клацати? — Трохи. — А на гектографі, мабуть, ніколи не доводилось? — Ні, але я навчуся. — Можна пройти в сарай так, щоб не помітив твій батько? — Ні! Наша покоївка і куховарка мадам Тьєрі іде одразу після п’ятої години. Вечерю готую я сама. — А в разі потреби ти зможеш передрукувати і розмножити матеріал між п'ятою і восьмою годинами? — Зможу. Якого характеру матеріал? — Прокламація. — і скільки ж їх треба за цей час зробити? — Чотири чи п'ять тисяч. Розкладеш їх потім в пачки по п'ятсот. Віднесеш потім одному продавцеві, адресу я тобі скажу. Він тебе знатиме як… А й справді, яке підпільне ім’я ти візьмеш собі? — Це обов'язково? — Так. — І що ж, у тебе теж є таке прізвисько? — Звичайно! Для переважної більшості людей, з якими я працюю, я Клод. Анонімність — наш захист. Чим менше людей знає наші справжні імена, тим краще. Звичайно, цей захист, як і кожен захист, має свої вади. Всі, кого я особисто завербував до організації, знають, хто я такий. Але їх набагато менше, ніж тих, хто знає мене лише в обличчя і на прізвисько. Він витяг з кишені недокурок, запалив його і глибоко затягся. — Ну, то як же з ім'ям? Скажімо, Регіна? — Що ж, хай буде Регіна. Маленька, скоцюрблена бабуся пильно і з цікавістю глянула на них з- під парасольки. — Ох, голуб'ята мої, та ви ж застудитесь отак, стоячи на морозі… Вони посміхнулися їй, і стара подріботіла далі, постукуючи паличкою, немов сліпа. — А бабуся має рацію, — погодився Жюль Грак. — Ходімо, кинемо чогось на зуб. Він повів Марі-Те до ельзаського ресторанчика в кінці майдану. Там вони сіли в глибині залу; Марі-Те скинула шубку. Жюль хустинкою витер її змокле волосся. — Ти не цікава, дівчинко. — Чому?.. І чим я мушу цікавитись, Кай? — І досі ти не спитала назви, — він притишив голос, — назви організації, в якій працюватимеш. — Це правда. Бачиш, для мене існує лиш одне: рух Опору. Зараз це найголовніше. — Як для кого. Так от, мова йде про F. Т. P. F. — Тобто? Жюль нахилився вперед і прошепотів: — Франтірери і французькі партизани. — Дуже романтично! Гарсон приніс замовлене. Коли він пішов, Жюль Грак уточнив завдання: — Ми перенесемо всі речі до твого сарая десь після полудня.
Вернер постукав о восьмій годині. Тричі, несміливо. — Зайдіть! Ага, фон Шульц. Мабуть, знову розлютований невдачами. У голосі, металевому й холодному, наче лезо, не чути людських інтонацій. Вернер завагався. Він ясно уявляв, яке видовище чекає на нього за дверима, і вважав за краще нічого не помічати й не бачити. За ці роки Конрад Вернер привчився нічого не бачити. Погроми, «чистки», «профілактичні» арешти, спалення живцем і екзекуції. Протягом років він був дрібним службовцем на Вільгельм-штрассе, не прагнув стати членом націстської партії, але шеф бюро сам запропонував. А потім одного дня його відрядили на службу до гестапо, в секретаріат полковника Ганса фон Шульца. Два роки тому. І відтоді… Він зайшов. Ганс фон Шульц сидів без піджака за письмовим столом і нервово крутив у пальцях олівець. Великі синці і блідість обличчя підкреслювали ще більше неспокійний блиск його невиразних, вицвілих очей. Кальтцейс сонно клював носом, і при кожному русі його рожеві гладкі щоки здригалися, наче стегна вгодованого підсвинка. У яскравому світлі люстри вилискували їхні спітнілі, масні обличчя. Серед них один Рот виглядав майже бадьоро. Зручно вмостившись у шкіряному кріслі, він чекав наказу знову приступити до «роботи». Ганс фон
