— ви знаєте, це один з тих, хто працює на нас. Ми його повідомили про зникнення на вокзалі офіцера вермахту і просили тримати нас у курсі всіх новин, які можуть нам допомогти натрапити на слід. Він гадає, що… Він дізнався, що один французький залізничник у ніч на понеділок став жертвою збройного нападу. У залізничника відібрали одяг, точніше, форму. Його скаргу принесла дружина, бо сам він лежить у гарячці. Прийшов додому напівголий. На щастя, він мешкав недалеко… Ганс фон Шульц, що розлігся у фотелі, похмуро перепинив його: — Прошу вас, Вернере, залишіть при собі ваші гуманістичні розумування і зайві подробиці. — Слухаюсь, пане полковнику! Вернер запнувся і зазирнув у папірець, який тримав у руці. — Зовнішність нападника точно відома. Це високий, сильний чоловік, дуже худий, з білявою скуйовдженою бородою. Під час нападу він був одягнений в лахміття. — Яка у нього зброя? — Револьвер великого калібру. — Не дуже точно! Француза того допитали? — Так, прямо вдома, ці дані ми одержали від нього. Але це ще не все, пане полковнику. Французька поліція дізналася від одного з своїх інформаторів, — отут справа стає цікавою, — що на вулиці, в кварталі Фонжієв, якийсь залізничник украв хліб. Опис його зовнішності цілком збігається із описом нападника. Інспектор Штауб гадає, що може існувати зв’язок між… — Чхав я на те, що гадає інспектор Штауб, Вернере. Я ще не втратив здатність міркувати. — Безперечно, мій полковнику. — Можете йти. Ні, стривайте. Звідки ви так добре знаєте французьку мову? — Я працював перекладачем на Віль-гельмштрасе, пане полковнику. — Так, я знаю. Але чому ви вивчили саме французьку мову, а не якусь іншу? — Я однаково добре володію й англійською, пане полковнику. — Гаразд, Вернере. Ганс фон Шульц дав зрозуміти, що розмову закінчено. Вернер поспішив зникнути, ламаючи голову над запитанням полковника. Що б це могло означати? «Він хоче знати, чому я застрілив француза. Він підозрює, що я зробив це свідомо. Це може погано скінчитися для мене!» Але фон Шульц більше не думав про Вернера. В його пам'яті спливла одна згадка, і вона наштовхнула його на блискучу ідею. «Он воно що! А чому б і ні?» Ганс фон Шульц підвівся, зупинив пате фон і зняв телефонну трубку. Все що думаючи про «Валькірію», він знайшов у своєму блокноті номер телефона німецького коменданта станції Клермон Ферран і подзвонив. Чекаючи на відповідь, він машинально глянув на годинника. Двадцять дві години. — Хай йому дідько! Поснули еони там, чи що? Мусить же бути постійне чергування! Нарешті на станції зняли трубку. — Станція… Він не дав скінчити. — Говорить полковник фон Шульц. Черговий по станції, мабуть, одразу ж виструнчився. — До ваших послуг, пане полковнику! Голосом, твердим і різким, мов удари ножа гільйотини, фон Шульц запитав: — Можете мені сказати, звідки прибув на станцію товарний поїзд цієї суботи? — Так точно, пане полковнику. Прошу вас почекати кілька секунд, я зараз довідаюсь у диспетчерській. Ганс фон Шульц поклав трубку на письмовий стіл, витяг з кишені портсигар, узяв сигарету й запалив. Через кілька секунд він знову взяв трубку і притулив до вуха. Крізь потріскування і шум було чути, як черговий щось питає по іншому телефону. Голос звучав приглушено, і всіх слів не можна було зрозуміти. Нарешті бюро відповіло. — Алло, пане полковнику!.. — Слухаю. — Поїзд прибув з Варшави. Точніше, з табору Треблінка. Він був… — Дякую. І фон Шульц дав відбій, щоб знову набрати інший номер; він знав його напам’ять і не забував ніколи. — Центральна міжобласна станція?.. Говорить полковник фон Шульц. Управління державної таємної поліції, Берлін. Терміново. «А моя ідея все-таки непогана».
Сергій Ворогін скоцюрбився біля душника в кутку підвалу, навпроти дверей. Тіло задубіло від холоду. І на серці теж була крига. Поступово його очі призвичаїлись до темряви, вже можна було побачити на земляній підлозі підвалу сміття і старий мотлох: погнуті й діряві каструлі, кошики з порожніми пляшками, засновані павутинням, ослін, дошки, клапті паперу, ганчірки, купи битої цегли й штукатурки. Він випадково натрапив на цей старий одноповерховий будинок з обідраним дахом і без вікон на темній і покрученій вуличці, коли вже не ставало сил іти далі і він зупинився під навісом трохи перепочити. Покинута оселя. Доля дарує йому ще один шанс. Сточені і зогнилі двері висіли на відірваних завісах; східці, що вели на перший поверх, були зруйновані, і незважаючи на лютий мороз, зсередини тхнуло селітрою і купоросом. Вся ця будівля, наче іграшковий дім, ледве трималася. Здавалось, досить необережного поштовху, щоб розвалити всю хистку споруду. Задоволений, що уникнув на вулиці зустрічі з патрулями, Сергій Ворогін, обережно, крадькома прослизнув у підвал. «Цікаво, о котрій годині вимикають світло в цьому місті? Об одинадцятій? Опівночі? Напевне, світломаскування тут обов'язкове». Відпочивши, він міг би вночі рушити далі і спробувати знайти свій сарай. Проте він не наважувався вийти з цього барлогу; він боявся знову опинитися віч на-віч з люттю і страхом, з холодним
