Він докірливо сказав:
- Тату, я щось не розумію, чому ця вдова весь час не йде вам з голови. Тут щось не так, не кажіть мені, цього без причини не буває.
- їй-богу, Емане,- боронився старий,- нічого в мене з нею не було. Я… адже ти мене знаєш… Хіба я такий розпусник…
- Признавайтеся, тату, нічого вам не буде,- умовляв його син,- і не розповідайте мені тут казки. Я на цьому також розуміюся. Колись були у вас, мабуть, з пані Уголічковою фіглі-міглі. Ну що, може, я сказав неправду?
Старий почухав потилицю.
- Бачиш,- промимрив він розпачливо,- воно… так би мовити…
- Ага,- закричав син,- я так і знав, старий розпуснику!
- Ніякий я не розпусник, ти це покинь! - образився старий.- Нічого такого, як ти думаєш, не було…
- А що було?
- Ну хай уже, коли ти так хочеш… Якось - це вже було давно, ти був ще школярем… Стояв я перед дверима, а повз мене йшла вдова. Коли я її побачив, так мені заманулося ляпнути її по тому… ну, як воно там зветься, але нічого такого я тоді ще й на гадці не мав…
- Як би там воно не звалося,- наполегливо підкреслив Еман-молодший,- але не треба вам було по цьому ляскати. Я вам завжди казав, що з жінками ви не вмієте поводитися. Не послухали мене і ось маєте…
- Та воно ж, хлопче, було так давно,-виправдувався старий,- а тоді техніка обходження з жінками не була так
розвинута. За моїх часів була одна проста комбінація. З тих часів стався значний прогрес, гра покращилася у всіх лан-; ках. Вдова атакувала з таким завзяттям, що я мусив відійтй? у глухий захист. Але тепер прийшов мій час, і відтепер гра вестиметься на її половині поля. Я тобі покажу, вдово! Я зімну твої лави!
ПРО НЕВІРНИЙ ГОТЕЛЬ
Час спливав приємно, настрій за’ столом піднімався. Ізраїльтяни добряче їли, а християни більше налягали на питво. ‘
- Моя мила,- питав Еман свою жіночку,- чия ти?
- Твоя,- відповідала віддано Емілька.
- А за кого ти вболіваєш?
- Завжди тільки за “Вікторію”.
Еман переможно оглянувся довкола.
