мене один такий. Приходив до контори оспалий, брав, бачите, активну участь у світському житті. Він завжди, бачите, відкриває танці. І так запишався, що не завжди хотів говорити зі мною. Я тернів, тому що не люблю міняти персонал. Та коли навесні він з’явився мені на очі в брюках-гольф, картатих панчохах і скаутській сорочці, цього було вже занадто і я сказав йому: “Пане Фішл, так у нас далі не піде. Адже ви кандидат на адвоката, а не агент по постачанню провізії. І вийміть люльку з рота, коли розмовляєте зі мною”. Він почав, що, мовляв, той… мовляв, природа, він зібрався туди, до зелені, щоб очі спочили, уздрівши красу природи і взагалі. А я на це: “Що ви мені тут балакаєте, пане колего, при чому тут природа, тут панує юридична наука, я вже мав через вас два прострочення судового розгляду. Якщо хочете зі мною працювати, перестаньте ходити в цих комедіантських трико і ці ваші баки поголіть!” Він сказав, що я людина старомодних поглядів. Тоді я послав його милуватися красою природи.
- Все це справді так,-задумливо промовив пан Кау-де.рс,- тепер такий світ, краще про це не говорити.
- Я кажу своєму,- озвалася пані Начерадцова жалісно,- кажу йому: “Ріхарде, скажи мені, що тобі з тих футболістів? Адже ти літня людина, відомий купець, це ж несолідно - бігати на стадіон і горлати “гол!”. Це не справляє доброго враження і від цього терпить торгівля. Сиди вдома, розмовляй зі мною про те, що там у світі нового, розповідай повчальні речі, я охоче послухаю про культуру. А він одразу починає кричати: “Дай мені спокій! Мовляв, буду я сидіти з тобою” вдома, який би я не був, а до цього не дійду, є про що з тобою розмовляти!” Наговорить цілу купу грубощів, на одне моє слово десять. Я нещасна жінка, ніхто мені не вірить, інша має щастя, іде з чоловіком у театр або в кіно, між люди. А я сиди дома! Що мені за радість на світі? Він радий був би позбавитися мене, я це добре знаю, нічого не кажіть мені, ви його не знаєте, що це за погана людина. Одразу кричить, усі чують, мені соромно на людей дивитися. Як інші пані живуть, коли подивлюся, ота Міхелупова, чоловік її на руках носить, тільки й чути: “Ідочко любенька, Ідочко дорогенька”. Так, так, я вам кажу… А тепер взяв собі такого ж помічника, щоб міг з ним говорити про той футбол, я хотіла вигнати його геть, але хіба можна з моїм говорити?…
- То вже мовчи, Гедвічко,- утішав нещасну пані власник контори по стягненню боргів,- така вже в нього вдача,
і тут нічого не вдієш. Але в іншому, слава богу, він порядна людина!
- Це правда,- підтакнула засмучена дружина,- дуже порядна людина, цього не заперечиш.
- Так, так…-мовив дядько Ігнац.-Чоловік і дружина. Як у тому анекдоті. Не знаєте? Дуже дотепний. Одного разу…
МОЇ ДІТИ - НЕ ДІТИ,
МОЯ ДРУЖИНА -НЕ ДРУЖИНА
Щодня в домі пана Начерадця відбувалася вистава. Місце дії: їдальня. Час дії: обід. Пані Начерадцова умовляє дітей, Отоушека і Ганічку, щоб вони їли. Погрожує їм, що вони стануть блідими і кволими і зведуть свою матусю зі світу, якщо не їстимуть суп. Але вередливі діти не хочуть потішити матусю. Пан Начерадець також приєднується до умовлянь своєї дружини. Спочатку він заохочує їх лагідно: “їстоньки!” Після цього дбайливо дмухає на суп. Коли його заклик не досягає мети, він? супить брови і наказує: “їжте!” Доївши свою порцію, люто впивається очима в своїх нащадків. Раптом реве: “Жеріть!” і так стукає по ‘столу, що аж склянки підскакують. Цю вихватку пані Начерадцова супроводжує стогоном: “Боже, як вульгарно!”
Тоді пан Начерадець зривається на ноги, перекидаючи стілець.
- Немає мені спокою навіть під час обіду, нещасна я людина, подивіться на мене, мої діти - не діти, моя дружина - не
