- Не хочу нічого слухати і дай мені спокій, - заверещав він. - Не можу нікого з вас бачити. Це погано скінчиться, я завжди казав. Хотів би я знати, в кого пішли ці діти! Коли мені було чотирнадцять, матінка тицьнула мені окраєць хліба з повидлом і випхнула за двері: “Іди шукай собі роботу й хліба, ти вже досить дорослий”. З того часу я сам себе годував і ще й батьків підтримував. Ось так…
- Таж не сердься,- ніжно умовляла пані Начерадцова.
- Хіба я серджуся? - загримав чоловік. - Я взагалі не серджуся, я… я… Іди геть! Бо я насправді розсерджуся! Не кажи мені дурниць! Я хвора людина, я…
- Ріхарде, не треба так дратуватись!
- Я дратуюсь? Дай мені спокій! А того хлопцюгу геть з дому! Я вже дивитись на нього не можу, такий шкодливий антисеміт, я його розкусив…
- Він зовсім не антисеміт, а справді дуже потрібна нам людина…
- Він антисеміт, і годі з цим! В тебе завжди все навиворіт. Приведе мені в дім хлоп’ягу, той ходить, у решеті воду носить, мені він не потрібний, і так нема чого робити, краще все це закрити і влягтися на бік, коли б він провалився кудись, цей хлопцюга, я був би щасливий, вижену його з дому, негайно!
- Ти його не виженеш, він залишиться, я так хочу!
- Можеш собі хотіти, а я сказав, і він піде з дому! Зараз розрахуюсь з ним до останнього крейцера, і з богом!
- Хотіла б я подивитись…
Але пан Начерадець так переконав себе в причині свого гніву, що для заспокоєння не бачив інших ліків, ніж одра
зу ж звільнити пана Габаска. Він покликав Емана і повідомив, що більше не потребує його послуг.
Пан Габаско вислухав новину спокійно, не кліпнувши й оком. А коли отримав платню, натягнув кепку на голову і вигукнув:
- Хай живе “Вікторка” (Жижков)! А “Славія”-лопухи!
- Геть! Геть! - засичав пан Начерадець.
ЧИ МОЖЕ ЕМАН
МАТИ СВОЇ ПЕРЕКОНАННЯ?
Еман-старший поклав руки на недошиту жилетку.і задивився крізь вікно на подвір’я. Еміан-молодший чув, як його губи шепотять: “Шеффілд Уенсді”.
Еман-старший закрутив головою і повторив уголос:
