ВИХОВАННЯ •
ПАННИ ЕМІЛЬКИ
Розмовляти з хлопцем - це нічого не значить. Розмовляти може кожна. Навіть та руда помічниця з салону пані Шмальфусової знайде хлопця для розмов, навіть і та руда,
поспянкувата і цибата помічниця. Але мати серйозне знайомство - це вже щось. Кожна дівчина розмовляє з хлопцем на свою відповідальність. Коли ж вирішальні кола дають овій дозвіл на те, що вона може розмовляти,- тоді з розмов де факто виходять розмови де юре, або серйозне знайомство. ‘
Емілька мала серйозне знайомство. Пані Шефелінова ходила до крамниці пана Начерадця збирати інформацію про чоловіка, з яким Емілька розмовляла. Звіт про репутацію пана Габаска був цілком сприятливий. Гладкий шеф висловився дуже схвально про свого службовця, сказав, що це пристойна і надійна людина, на яку він покладається цілком і повністю. Пан Начерадець збирається відкрити у Празі філіал і доручити панові Габаску керувати ним. Пані Шефелінова з цієї бесіди зробила висновок, що Емілька може розмовляти з паном Габаском, бо той працює на підприємстві, на чолі якого стоїть такий гладкий чоловік. Вона вважала, що чим гладкіший шеф, тим певніше почувають себе службовці.
А суворий пан Шефелін про все це й гадки не мав. Був певен, що з жижковським вітрогоном покінчено з тої хвилини, коли пан Шефелін прогнав його від нусельської брами. Плекав надію віддати Емільку за нусельського тубільця, порядного, як він сам, і суворої вдачі. Пан Шефелін не знав, що його дружина змовилася з молодим чоловіком з Жижкова, і під її заступництвом зародилося серйозне знайомство. Бідолаха не мав уявлення про те, що в лоні його родини виникла жіноча змова. Він стискав у своїй правиці пасок від штанів, наче скіпетр, дбаючи насамперед про дисципліну в сім’ї.
Еман знав, що він мусить виховати свою дівчину, бо констатутав, що її освіта страшенно занедбана. Вона знала всі кінотеатри в Празі і могла назвати всіх кінозірок. Найбільше їй подобалася Грета Гарбо. Тому носила таку ж зачіску і так само підбривала брови, ризикуючи увійти в конфлікт зі своїм суворим батьком.
Проте Емільчині знання з футбола,- і в цьому Еман швидко пересвідчився,- були вкрай незадовільні. Вона могла назвати лише кілька найзнаменитіших клубів, а прізвищ гравців, навіть найславетніших, не знала зовсім, не кажучи вже про місця команд у таблиці чемпіонату, про те, скільки той чи інший клуб набрав очок у першому колі і яке має співвідношення забитих і пропущених м’ячів. Дівчина нічого не чула про історію команд, їхні славні матчі. Одне слово - жах!
- Скажи мені, панночко,- наполягав Еман,- чи це можливо? Де ти жила і що робила? Я не можу цього вбгати в голову! Адже мала дитина знає більше, ніж ти!
- В нашій родині,- виправдовувалася Емілька,- цим ніколи не займалися. Таткові до футбола байдуже, а в матері інші клопоти. В ательє ж ніхто не цікавиться футболом. Тому я ніколи й не стикалася з такими питаннями.
Пан Габаско вважав, що цього не можна так залишити і що він мусить, давати їй уроки.
- Мені соромно перед людьми,- сказав він.
Емілька наприндилаоя і сказала, що за неї ніхто не має
соромитися-, що вона знає усе, що належить знати дівчині, і коли Еман гадає, подумаєш!.. І зарюмсала.
