Отаке! Звісно, якби цю сцену побачив хтось збоку, то у нього склалося б банальне враження, що голий чолов'яга років двадцяти п'яти стоїть біля вікна, пильно вдивляючись у власне відображення. Стоїть собі й мовчить. Проте це тільки пересічному спостерігачеві здається, що він просто мовчить. Насправді між чоловіком і його зображенням у ті хвилини відбувалася досить напружена бесіда:
- Ти хто? - питає мене моя Суть.
- Ну як це хто? - досить обурено знизую плечима. - Я, Орест Лютий, артист Великого Державного Театру...
- Стій, стій, стій! - зупиняє мене Суть. - От з цього місця давай детальніше. Ти сказав: «Артист»?
- Ну, так!
- Тобто ти чітко впевнений, що твоє земне призначення -це акторська кар'єра?
- Ну не те, щоб був у цьому абсолютно впевнений... Просто в моєму житті склалося так, що я свого часу завалив іспити до біофаку, бо хотів бути гідробіологом, і мусів скористатися пропозицією батька допомогти мені вступити до театрального інституту.
- Тобто ти не з власної волі пішов у артисти?
- А мені, чесно кажучи, байдуже було, куди йти, аби рік не втрачати. Тим більше, що у театральному підібралася гарна компанія. Дівчата, хлопці, гітара, легкий алкоголь... Вчився я так собі й особливими акторськими здібностями не вирізнявся.
- Тобто займав чуже місце? Адже ж ти знаєш, скільки людей марять театральним інститутом?
- Та нічийого місця я не займав! Єдине, в чому допоміг батько - це відпрацювати монолог, вірш, байку, а іспити я вже складав сам і, певне, справді сподобався приймальній комісії.
- А чому ж тоді погано вчився?
- Ну, так... молодість, те та се... - белькочу я непевно. -Це вже потім, коли я служив у армії, у ансамблі пісні й танцю в Німеччині, я зрозумів одну важливу річ, що «професіоналів на тумбочку не ставлять і гівно вигрібати не посилають». Поясню: були у нас в ансамблі такі собі «особливі» солдати - музиканти й співаки з консерваторською освітою, так їх на вранішню зарядку взимку не виганяли, бо у них, бач, голосники й пальці, а через фізичні вправи на морозі їм на концертах важко на скрипочці грати чи верхні ноти брати. їх і в наряд по кухні не ставили, посуд у гарячій воді мити, бо знов таки -пальці. Балетних на тумбочку не ставили, бо в них - ноги! їм навіть у капцях по Ансамблю дозволяли гуляти! Одним словом, за все віддувалися ми - купка напівфахівців - хто з театральних, а хто з художніх вишів. Ми й підлогу мили й наряди по кухні відбували, і вже згадане гівно з каналізації вигрібали, як вона забивалася. Отож, повернувшись з армії, я вперто взявся за навчання, бо не хотів, щоб мене по життю «на тумбочку ставили», і без зайвої пихи скажу, що був одним з найкращих на курсі, тому мене відразу після інституту до одного з провідних театрів країни і взяли!
- Ну, добре, - озивається моя Суть, - не прозвучало чіткої відповіді на питання: в чому твоє покликання?
- Ну, може і в акторстві... - знову знизую я плечима.
