- Дякую, - каже німкеня за відверту відповідь зі штучною посмішкою.
- Данке шон. Ауфідерзейн, - демонструю я свою цілковиту «європейськість», і ми розходимось у різні боки.
Гівно я, гівно! Ненавиджу себе за це підсвідоме плазування перед Заходом, через цю совкову звичку вбачати в будь- якому іноземцеві вищу істоту. Не хочу почуватися другосортним і недорікуватим хамом і варваром! «Я - дужий народ! Я молодий!» - згадую рядок раннього Тичини з «Золотого гомону» і з силою штовхаю двері метро.
Нема у світі нічого футуристичнішого за метро! Я обожнюю метро, обожнюю його запах, його ритм, його стиль. Це мій стан, це мій настрій, це моя стихія! А ще я обожнюю мистецький авангард початку двадцятого сторіччя, бо вважаю, що все, що робить і понині у мистецькій царині Європа та Америка, все це зароджувалося у нас і зокрема у моєму рідному Києві. Б Україні.
Малевич - наш! Богомазов - наш! Бурлюки та Кандин-ський - наші! Архипенко - наш! І хіба можна після цього говорити, про якусь мою відсталість та меншовартісність перед іншими народами та культурами? Моя земля подарувала світові найкращих представників кубофутуризму, супрематизму та абстрактного мистецтва. Колекціонери ганяються за їхніми роботами, на найпрестижніших світових аукціонах ціна на ці твори вже сягнула захмарних висот. Ще б пак, адже саме на Україні знаходиться «енергетичний пуп» землі. По Дніпру, де дві цивілізаційні хвилі, два океани буття Східний і Західний зіштовхуються із собою, утворюючи одвічний вир вітальних енергій, які так потрібні для будь-якого митця. Безумовно, жити й виживати тут важко, тому й не збудував наш народ нічого кращого за одвічну хату-мазанку з лози та глини. А навіщо будувати щось стале, якщо все одно знесе. Не гуни, то скіфи, не авари, то сармати, не половці, то печеніги, не турки, то татари, не поляки, то москалі. І несе в своєму серці мій народ оте одвічне знання про світоустрій, який закодовано в орнаменті рушників і трипільській кераміці, у мережаних ви-тинанках сорочок і в розписі коминів та стін, у народних піснях і у сваргах пращурів, які бачили й чули те, що, на жаль, розучилися бачити й чути ми. Проте я - бачу й чую. І не тільки я, але й моє покоління. Підростають нові митці, я бачив їх, я їх чув. Савадов і Сенченко зі своєю «Печаллю Клеопатри» у 1986-му переламали хід мистецьких подій, довівши москалям і усьому світові на виставці «Південноросійська хвиля», що український авангард живий, що він повертається у формі трансцендентального авангарду або просто трансавангарду і входить у світову історію мистецтв новими прізвищами - Го-лосій, Гнилицький, Чічкан, Цаголов - усі ті, хто зараз представляє собою сквот «Паризька комуна», хто, як і я, виживає і бореться, хто їсть гречку й купує молоко дітям на останні гроші, хто не продає свою душу й думки новоявленим буржуа, малюючи «грушки-яблучка», а тримає удар і чекає на свою мить, на свій тріумф - всі вони незабаром стануть класиками. Час усе розставить по своїх місцях. І буде все - честь і пошана, дорогий алкоголь і закордонні подорожі, будуть шалені гонорари й успіх на аукціонах. Але для того треба багато працювати. Стиснути зуби, працювати і вірити у свою долю, що ми всі, зрештою, і робимо! Ми - молоде покоління митців, яким трохи за двадцять. І нехай мені якесь закордонне падло скаже, що ми другорядні або меншовартісні - горлянку перегризу! Натомість я показую контролерці проїзний квиток і йду до ескалатора.
Чи бачив хто-небудь, як будують тунелі метрополітену? Металеві прути конструкцій заливають сірою сметаною бетону, але й крізь бетон раз у раз «проростають» гострі скалки зубатого, саркастично-всміхненого заліза. І підземний потяг, що у череві своєму несе невпинно-гуркітливе сонячне сплетіння механіки, просвічує ребристу дванаддятитисячепалу кишку тунелю, пильним електричним оком загнаного до Тартару циклопа. Безжальна, життєрадісна веселість конструкцій закручує у віхолі електронів, магнітних полів та корпускул світла тендітні пагони людських душ і перетворює їх на пульсуючу магму натовпу, яку так добре ще до появи метро відтворював на кубофутуристичних полотнах Олександр Богомазов чи у футуристичних віршах Давид Бурлюк:
Динамо заїло, чи лоно зидо...
