теплі кофти, незаліковані зуби, оця суржикова говірка на високих тонах... З'явився зараз в Україні такий артист - не знаю його справжнього прізвища, що читає монологи залізничної провідниці на ім'я Берка Сєрдючка. Ну, попадання точно в десятку! Проплив повз мене натовп Бєрок Сердючок.
Жінки в Україні красивіші за чоловіків. Бо чоловіки в нас геть якісь поганенькі. Всі якісь миршаві, закомплексовані, убогі. Даються взнаки дві світові війни, коли чоловічий генофонд нації геть було винищено. Жінки народжували нове покоління чоловіків і самі його виховували, як уміли, тому в більшості чоловіків жіноче виховання і страх перед жінкою, який у побутових умовах часто переростає в потворні форми насильства, зневаги, агресії. Бо не навчені в Україні чоловіки шляхетно поводитися із жінками. Якесь юродство, а не стосунки. Адже сина має виховувати саме чоловік, прищеплювати йому з самого дитинства повагу до матері, демонструвати, як воно -любити жінку, дарувати їй квіти, казати ласкаві слова, цілувати. То тільки так можна гармонізувати цю царину людських стосунків. А якщо вони самі нещасні, самі ненавчені, то чому вони навчать своїх дітей? Тому і втікають наші жінки куди подалі в Італію, Португалію, Грецію - подалі від своїх нудних, закомплексованих чоловіків. Стають повіями, домогосподарками, сиділками при хворих людях, піднімають малих дітей. А чоловіки тим часом бухають, дивляться футбол та мріють про легке багатство. Словом, проблема на проблемі з цією нещасною, потоптаною, триста разів розіп'ятою Україною!
От вони, пливуть, наші українські чоловіки... - полковники, інженери, слюсарі, рибалки. їдуть довгим ескалатором метро «Арсенальна» волосаті груди, лисі голови, ідуть кузьки у носах, сірка у вухах, волохаті брови, міцні біцепси, невипрані труси, могутні члени, сталеві яйця, кострубаті пальці на ногах, голені підборіддя, документи у портфелях, важкі думки в головах і проблеми, проблеми, проблеми... Ціла купа одвічних проблем, головна з яких: як же ж воно відповідати тому гордому званню «чоловік», щоб, не дай Бог, ніхто не насміявся, ніхто не образив, ніхто не зачепив! Ідуть геологи та радіомеханіки, господарі, здобутчики, мисливці та автолюбителі, хами, алкоголіки, завзяті шанувальники лазень і міні-спідниць, ліберали, демократи та радикальні націоналісти. І всі такі серйозні, пихаті, горді, а насправді хирляві, закомплексовані, ущербні... Та скиньте, хлопці, ту серйозність! На який ляд вона вам потрібна? Кому потрібні ваші смердючі шкарпетки, оргазмічні спазми, проноси, відрижки, хворі шлунки, фрікції та фракції, простатити та геморої... Танцюйте та бийте у бубни, пийте легке вино, а не горілку, веселіться, а не надривно гуляйте, кохайте, а не злягайтеся, смійтеся, а не зубоскальте, бо не знаю я нічого кращого в чоловікові, як вміння посміятися не тільки над іншими, а й над собою, бо веселі, розумні, трохи іронічні очі в чоловіка - то його найкраща зброя й ознака вищої якості, повноцінності та свободи. Але як мало я бачу навколо себе таких очей. О! А от вже й ескалатор закінчується.
Я ступаю два кроки уперед, щоб підтримати під лікоть стару селянку з двома кошиками через плече, аби вона, не дай Бог, не впала: «Дякую тобі, синочку! Дай Боже здоров'я!» -каже вона, опиняючись на твердій поверхні гранітної підлоги. Я дивлюся вже зовсім зблизька в її чисті волошкові очі, на її хустку, зморшкувате обличчя, на її кошики й мені хочеться поцілувати її руку і сказати: «Живіть тисячу років!», а ще міцно обійняти і особисто посадити у вагон, але замість того я проказую нейтральне: «Та нема за що», і ми розчиняємося у натовпі, розбрідаючись по різних гілках. У руках я все ще тримаю перше число часопису «Четвер», зібравшись читати в метро.
У чеканні на потяг, я займаю зручну позицію під ліхтарем і, спершись плечем на стіну, викладену дорогезним червоним мармуром, шукаю в журналі оповідання Винничука «Ги-ги-и», яке ще із учорашнього вечора заінтригувало мене своїми дебільнуватими ілюстраціями.
Саме цю мить я і понині вважаю однією з найцінніших у своєму житті, бо саме тоді вперше я познайомився і відкрив для себе Великого й Неперевершеного Винничука, чия проза й чий стиль настільки відповідав моєму розумінню прекрасного у літературі, що й досі вважаю його Великим і Непере-вершеним. Хто ще незнайомий з романами і оповіданнями цього майстра чорного гумору, неповторної іронії, лінгвістичних витинанок, галицького дискурсу, сюжетних колізій та словесних екзерсисів - мерщій до книгарень, бібліотек, приватних збірок - і читати, читати, читати! Бо в іншому випадку, якщо ви не читали Винничука, то далі мені з вами розмовляти нема про що. (З вас могорич за рекламу, пане Винничук).
Результатом мого першого знайомства з Винничуковим «Ги-ги-и» стало те, що я вперше у житті проїхав свою зупинку
