«Театральна» і оговтався лише на «Університеті», та й то, коли інфернальний голос диктора оголосив: «Обережно, двері зачиняються. Наступна станція «Вокзальна».
Часопис «Четвер» було відкрито на тому місті, де головний герой якраз шарпає за перуку, що висить на причинному місті у його нареченої, і замість густої куделі бачить на лобку рідку хошимінівську борідку. Вже заднім числом хочу просити вибачення перед усіма тими випадковими пасажирами, які гнівно зиркали на молодого чоловіка у чорному береті та військовій куртці, що тулився до дверей з надписом «Не притулятися», сповзаючи по них від сміху й тримаючи в руках якийсь небезпечний, либонь самвидавський журнал.
Тоді в метро я отримав культурологічний шок. Чесно вам признаюся, що так щиро і довго я давно не сміявся. Дорогою до театру мені спало на думку, що тема «жлобства» і його мистецького дослідження близька не мені одному, а тому в голові моїй народився задум зробити з цього оповідання інсценівку й поставити її у театрі. За мотивами інсценівки можна було б написати кіносценарій і зняти фільм. Отже, одне єдине оповідання українського автора викликало в мене стільки думок і почуттів, які не викликали всі романи Юрія Збанацького разом узяті. «Все, - чітко визначився я з пріоритетним напрямком моєї діяльності на найближчий час, - пишу інсценівку за мотивами «Ги-ги-и», ставлю її у театрі, а далі беруся за кіносценарій!».
На душі було легко й весело. Я вийшов з метро й попереду вже виднівся службовий вхід до театру і перспектива гідного, натхненного й творчого життя на благо українського мистецтва. Проте доля готувала мені цього дня безліч сюрпризів, про які йтиметеся далі. П'ятниця, тринадцяте триває... Вперед, читачу!
ЧАСТИНА ТРЕТЯ ДЕНЬ
Я вже не знаю, чому так склалося, але більшість режисерів, помічників режисерів, адміністраторів, людей, які мають справу з організацією та управлінням театральним процесом, одним словом, переважна більшість адміністративно-керівного апарату театру, в якому я працював, були людьми єврейської національності.
О! Я абсолютно певен, що в цьому місці моєї оповіді читач, який розуміється на усій неоднозначності «єврейського питання» в контексті «українського питання», цокне язиком і скаже: «Нарешті! Нарешті цей націоналюга та бандерівський недобиток видав свою справжню сутність і зараз проявить усі свої антисемітські нахили». Не дочекаєтесь! Усіма силами я буду приборкувати й стримувати в собі бажання вигукнути на повний голос: «В усьому винні євреї!», а натомість спробую поставити низку питань, тому що мушу це зробити, бо вони мене турбують.
По-перше, мушу зробити страшний комплімент євреям усіх часів і народів за їхній відвертий, інколи нахабний, інколи геть агресивний та непримиренний націоналізм. Мені подобається! Мені страшенно подобається образ молодої ізраїльської дівчини чи юнака в камуфляжі, який зі зброєю в руках, сидячи на танку, щиро каже на камеру щось подібне: «Я вірю в Ізраїль! Я люблю Ізраїль! Я готовий вмерти за Ізраїль! І буду боронити його волю та славу до останньої краплі крові!». І ніхто в світі не закидає йому, що він (вона) завзяті націо-налюги, фашисти чи то пак сіоністські недобитки. Нація бореться за своє виживання, як боролася тисячоліттями, у різний спосіб і на різний манір. І я славлю усіх тих, хто поліг і вмер за ідею Вільного, Незалежного (так і хотілося сказати «Соборного») Ізраїля. Слава тим, хто продовжує цю гідну справу!
Але тут у мене виникає питання до шановних представників «Всесвітнього єврейського конгресу», які нещодавно на весь світ заявили, що в Україні знову піднімає голову «український націоналізм», неонацизм, неофашизм і т.д. Мені ну ду-у-уже «сподобалося», що «український націоналізм» прирівняний єврейськими націоналістами до понять «неофашизм» і «неонацизм». Ну, я розумію, що були в нашій історії геть неприємні моменти, коли окремі несвідомі елементи українського походження співпрацювали з гітлерівськими недобитками, але, вибачайте, і євреї теж прекрасно співпрацювали з ними ж, даючи гроші на армію, будівництво доріг, розвиток економіки тощо. Ба навіть більше - років двадцять тому один єврей
