І тут, шановний читачу, ми дісталися ключового місця моєї розповіді, бо зараз вигулькне перед вами пика самого чорта. Буквально на одну хвилинку вигулькне і знову заховається, бо чорт не любить зайвої уваги до себе. Так що прошу вас наступні кілька абзаців сприйняти із підвищеною увагою, бо гратимуть вони чи не ключову роль у всьому нашому подальшому дійстві.
Так от, трапилася мені пару років тому нагода познайомитися з таким собі рум'яним, усміхненим і дуже чемним жевжиком у діловому костюмі, що учащав до нас на репетиції, упадаючи за однією артисткою, ім'я якої вже згадувалося в моїй оповіді, а саме - Аллою Кабановою, уродженицею славного донецького міста Жданова, чи то пак Маріуполя. Була вона такою собі самовпевненою кацапкою з родини колишніх російських переселенців, проте досить красивою на обличчя, але об'ємистою у нижній половині тулуба. Не тільки мене, але й усіх моїх колег дивувало, що цей жевжик мав досить вільний доступ до театру, легко заходив у кабінет до директора, і коли я поцікавився у старших колег «Хто цей чувак?», то мені досить конкретно відповіли, що це якесь бувше «комсомольське цабе», яке у нинішньому вже українському уряді відповідає за гуманітарний підрозділ і має неабиякий вплив у Міністерстві культури. «А ще... - якось так змовницьки й пошепки натякнули мені колеги, - він «двостволка галімая», бо «полює» не тільки за дівчатами, але й хлопчиками теж».
- Підарас чи що? - поцікавився я.
- Ну, підарас не підарас, ми ж свічку не тримали, - відказали старші колеги, - але те, що він мутний якийсь, так це точно!
Відтоді у нашому кодованому лексиконі закріпилося за цим жевжиком прізвисько Мутний. Було йому років трохи за тридцять, і на своєму обличчі носив охайну коротку борідку і сріблясті блискучі окуляри, з-за яких поблискував іронічний погляд досить розумних цупких оченят.
Отак деякий час упадав він за нашою Аллуською, аж поки не оженився на ній, зробивши вмить народною артисткою, професором, кавалером ордену Святої Софії, і обсипав усіма благами земними - особистим водієм, шикарною квартирою, закордонними подорожами, над якими я, убогий та сірий, посмів поглузувати на капуснику, за що одразу мене перевели в категорію «не наш» і позбавили додаткових матеріальних бонусів і ролей, бо з того моменту грав у театрі одні епізоди. Саме тоді мій мудрий тато з приводу цієї ситуації сказав:
- Театральні «капусники» - кепська справа. Друзі посміються й забудуть, а ворогів наживеш на все життя.
По його словах і сталося, проте до справи...
Ще півтора року тому правив нашим театром досить відомий не тільки в Україні, а й за кордоном режисер Хмельницький і ставив він п'єсу А. П. Чехова «Чайка», і була в тій п'єсі така сцена, де Маша Шамраєва (та, яка ходила завжди у чорному) освідчувалася в коханні доктору Дорну і у фіналі свого монологу, стоячи до залу спиною, мала скинути з себе плащ... І все було б нічого, якби під плащем у неї щось там було! А так - нічого. Абсолютно гола натура - шия, спина і жопа... Ну, таке режисерське рішення.
От через ту кляту жопу, яку й не хотіла оголювати Алла Кабанова, на той час вже народна артистка і многая, многая, многая... й вийшла повна катавасія. Може б, якби у неї й була гарна, підтягнута жопа, то не сталося б тої біди, а оскільки жопа у Алли, як я вже казав, була дебела й нагадувала шкуринку апельсина, як то бува в період раннього целюліту, то саме через цю відмову її оголяти, Хмельницький узяв і звільнив її з ролі, призначивши актрису X. На додачу він ще й назвав її «смердючою скумбрією», бо від Алли справді йшов такий собі запашок копченої рибки з чорним «хлєбушком», особливо, коли вона активно пітніла на сцені.
Кабанова ж, не будь дурепою, від тієї образи взяла й пожалілася своєму чоловікові, який на той час уже був народним
