чена у подробиці людина лишалася повністю спантеличеною.
Зараз спробую прояснити ситуацію, хоча цей феномен може стати темою для дисертації якогось сексопатолога чи психоаналітика - не мені вирішувати. Однак, будучи стовідсотковим геєм, Боря люто ненавидів все, що було пов'язане з режисером Романом Вікткжом, нашим рідним львівським підарасом, який підкорив Москву й увесь пострадянський простір своїми геніальними виставами (не буду приховувати того факту, що серед підарасів є багато талановитих людей).
Так от, гуляла театром історія, автором якої був Боря, і в якій Роман Григорович виявив не найкращі свої риси і до смерті образив нашого Борюську. Тому, не боючись здатися пліткарем, швиденько переловім цю історію, що її сам Боря зробив публічним надбанням.
Десь на самому початку дев'яностих Боря Маргуліс вже кілька років вештався без роботи. Закінчивши Київський театральний інститут за фахом театрознавство, він ніде не міг знайти собі місце й радше з відчаю, аніж за тверезим розрахунком посунув у Москву, бо до нього дійшли чутки, що Віктюкові незабаром дадуть дозвіл на створення власного театру, адже в ті часи розпаду СРСР настало вже конкретне послаблення для гомосексуалістів. Коли й за яких обставин Боря став «ним» історія замовчує. Але тут треба зазначити, що великою бідою гея Борі було те, що він був некрасивий гей.
Колись в далекому дитинстві злобні хлопчаки зіштовхнули малого Борюську зі сходів, і він, сильно забившись, зламав собі носа. Злобних хлопчаків покарали і навіть погрожували дитячою колонією, але малому Борьці від того легше не стало, і навіть після тривалого лікування та двох операцій ніс його став безформним, нагадуючи щось середнє між долотом та ковадлом. А ще Боря був зросту малого, схильний до повноти, з банькуватими очима й одвічним гайморитом, через що майже не говорив, а бубонів у свій зламаний ніс. Може, фахівець він був і непоганий, але зовнішності, яку так високо цінують підараси, не мав. За останні копійчини діставшись Москви і не маючи грошей на зворотний шлях, він твердо вирішив зачепитися у цьому величезному, холодному мегаполісі й у перший же день подався до старого кінотеатру «Гавана» у Мар'їній рощі, куди на той час перебрався «Сатирикон» імені Райкіна, де Віктюк репетирував другий варіант своїх «Служниць» з Сергієм Виноградовим у головній ролі.
Вахтер на прохідній підтвердив, що Віктюк зараз на репетиції і люб'язно запропонував гостю зачекати маестро у фойє. Можливо, цьому прояву довіри з боку вахтера сприяв шикарний «прикид», який по крихтах назбирав у друзів Боря спеціально для цієї експедиції: довге двобортне пальто, кашемірове кашне у коричневу з чорним шотландську клітинку і кепі в тон. Під плащем він мав «прілічний костюм» сірого кольору від напівпідпільного за тих часів ательє Вороніна, а на шиї класично- віктюковську блакитну хусточку під темно-синьою сорочкою.
Але основною гордістю Борі була його шовкова білизна, яку він за цілий стос дорогих книг виміняв у знайомого фар- цівника, що працював з закордонними дипломатами. Десь у глибині душі Боря мав надію, що Віктюк захоче з ним увійти в контакт при першій же зустрічі, і тоді йому буде не соромно роздягатися перед маестро. Отакі ідіотські думки блукали його головою, але білизна дійсно була гарна, італійська, від Валентіно чи Труссарді... Стильні чорні цятки на бордовому полі на трусах, майці й халатику, з яким Боря не розлучався і носив у чорному шкіряному портфелі разом зі шматком дешевого мила, затупленим станком для гоління, зубною щіткою та пастою «Аквамарин». Тому, почуваючи себе столичною штучкою, Боря сміливо зняв пальто і, всівшись у фойє, поринув у світлі мрії, в яких він бачив себе то заступником режисера, то завідувачем літературною частиною, то головним адміністратором... Та й чи мало є прекрасних професій, яким може себе сповна віддати працьовита молода людина. Реальність його мрій підтверджували персонажі, які раз у раз проходили повз нього. За яких півтори години чекання він побачив молодого Райкіна, Щирвіндта-Державіна, Фєдосєєву-Шукшину, Валентину Тализіну та ще кілька знайомих артистів, чиїх прізвищ він не пам'ятав. А головне, він побачив свого кумира - Людмилу Гурченко, що остаточно переконало Бориса - він на правильному шляху! Проте сувора реальність виявилася сильнішою за мрії.
