У сі, хто знають Романа Г ригоровича Віктюка не за чутками, не тоді, коли він дає прекрасні свої інтерв'ю чи майстер- класи й намагається випромінювати сяючу чарівність, щедро обдаровуючи співрозмовників силою власних талантів, а саме тоді, коли йому не вдається репетиція чи щось не клеїться в особистому плані, можуть підтвердити цю думку, згідно з якою Віктюк враз може перекинутися на страшного вовкулаку, що розриває співрозмовника чи артиста, байдуже, одним рухом щелеп. Для всіх великих режисерів ця риса є притаманною, бо з артистами, суками й покидьками, інакше не можна. І треба ж такому статися, що Боря, наш маленький, беззахисний Боря у красивій шовковій білизні під сподом свого сірого костюма потрапив «під роздачу» саме в той момент, коли мрії сповіщали йому зовсім протилежне.
Того дня репетиція у маестро не вдалася. Молоді артисти «лажали», скавчали, стогнали, недочували, недобачали, не тримали наскрізну дію, поводили себе, як «цілки на панелі», і все це в якусь мить призвело не до удаваного (як це часто бувало для збудження загального тонусу репетиції), а до справжнього емоційного вибуху: «Щоб ви здохли, підари нещасні! Щоб ви закінчили свої дні у театрі Радянської Армії! Щоб у вас хуї повідсихали, а жопи позаростали!» - багато страшних слів вирвалося тоді з вуст маестро і, в розпачі покинувши репетицію, він побіг довгими коридорами до службового входу.
Десь о другій по полудні маестро Роман Віктюк у супроводженні півдюжини своїх підлабузників та аферистів-адмі- ністраторів блискавкою проскочив через фойє повз Борю так швидко, що він навіть не встиг зреагувати на той рух. Добре, що на вулиці була холодна московська осінь, а маестро залишив верхній одяг у гардеробі. Та хвилина, поки він одягався, й дозволила Борі згрупувати зусилля та зустріти Віктюка вже на вулиці, коли той посунув до чорного «Мерседеса», що мав везти його у Мосраду на засідання комітету, де якраз вирішувалося питання про надання режисеру Віктюку приміщення для власного театру.
- Романе Григоровичу, Романе Григоровичу! - ледь не грудьми загородив йому шлях Боря. - Я прибув з Києва, вислухайте мене, будь ласка, я вас дуже прошу...
Але Віктюк навіть не зупинився. Зосереджений на якійсь глибокій внутрішній думці він тараном пер до машини й раптом, різко зупинившись, звернувся до молодика зі свого оточення, який тримав напоготові ручку й блокнот:
- Скажи тим сракам недойобаним, що коли завтра зранку вони не повторять, блядь, мені усі мізансцени, синхронно із музикою, то можуть пиздувати на хуй, куди очі дивляться. Так і скажи цьому, блядь, Вінограду, що коли він буде ще хоч раз цілку корчити, хай пиздує під три чорти! Зрозумів? Так і скажи...
- Та я не зрозумів, репетиція завтра буде чи не буде? - молодий запопадливо зазирав Віктюку в очі.
- Ти що, єбанутий, Стасік? - Віктюк, здавалося, щиро здивувався й тихо додав: - Звичайно, буде!
- Романе Григоровичу, Романе Григоровичу! - спробував привернути до себе увагу Боря Маргуліс. - Я спеціально приїхав до вас з Києва, вислухайте мене, будь ласка...
На ті слова Віктюк приклав до грудей кулак і, захитавши головою, наче з останніх сил, попросив...
- Слухайте, молодий чоловіче, я вас благаю, ідіть на хуй... Пиздуйте назад в свій Київ, блядь, сраний, Хуєжоповск чи якусь іншу Тьмутаракань... Залиште мене у спокої... їй-бо, не ображайтесь, ви ж бачите, в якому стані я... Залиште мене у спокої...
Ну, що ж можна сказати... Інколи, здавалося б, єдина не-контрольована емоція чи вислів можуть вплинути на долю усього світу. Так було з Адольфом Гітлером, коли його не прийняли до Віденської художньої академії і він поклявся помститися усьому світові. Так сталося і з нашим Борею, який, стоячи на пронизливому московському вітрі, поклявся будь-що помститися цьому «гнойному підору Віктюкові».
