- Я ж і кажу, що з гноєм тобі поталанило, - заздрісно киває головою Гуров, - а от моєму сусідові завезли не гній, а справжнє гівно! Гній же ж повинен бодай два три роки вилежатись, щоб ним можна було землю добрити, а йому завезли свіжий, то він ним усі рослини й попалив...
Для когось культурологічний шок, а для нас артистів прості будні - кумири театральної публіки перед репетицією розмовляють про гівно. Звичайна справа. Мій погляд далі пливе уздовж столу...
- Привіт, Анюто!
- Привіт!
Ми перетнулися поглядами з молодою актрисою Анютою Ященко. Вона трохи старша за мене - має під тридцять. Її чоловік якраз з тієї когорти, що покинули наш театр і подалися до Віктюка, вона, здається, через це страждає, їй явно не вистачає чоловічої уваги. Анюта дуже симпатична дівчина з гарною фігурою, доглянутою шкірою і фантастичним запахом невідомих мені парфумів, що створює навколо неї якусь геть блоківську атмосферу «Диша духамі і туманамі...». Якби я не був одружений, то неодмінно б закохався в неї. Можливо, я у неї трошки і закоханий, бо, коли ми привіталися, серце моє якось теленькнуло. Ну я до неї однозначно не байдужий. Між нами існує щось подібне до легкого флірту. В «Ревізорі» вона грає дочку городничого Марію Антонівну.
- Як там твій синочок? - питає у неї дебела комедійна артистка Головенко, що сидить поруч і грає унтер- офіцершу.
- Дякую, - дуже симпатично посміхаючись, відказує Аню-та, - це вже в цьому році до школи пішов... Такий кумедний, підстригли його...
- П'ятірки вже приносить?
- Та де там! їм же ж оцінки ще не ставлять. А як боявся до школи йти! - заливається Анюта лунким сміхом. - Він же ж дитина домашня. Перші дні, тільки підходимо до школи, то він від хвилювання відразу: «Мамо, какать...», так боявся. А тепер звик! - обидві сміються, і Анюта знову дивиться у мій бік.
«І тут про гівно, - думаю я, підслуховуючи їхню бесіду і зненацька згадуючи своє нічне сновидіння і дикобразів. - Ну, точно аванс дадуть!». Тим часом Анюта мені знову усміхається. Я відповідаю їй прихильною усмішкою, і ми, наче трохи злякавшись цих відвертих залицяльник поглядів, (бо обоє ж одружені люди!), відводимо їх одне від одного.
- По чому зараз долар? - запитує з калькулятором у руках актор Лазар Пектусевич у дружини Ніни Лапшиної.
- Сьогодні зранку був триста п'ять покупка, триста п'ятдесят продаж, - відповідає та.
Вони - наш передовий акторський гендль-батальон. Улюбленою фразою родини Пектусевічів-Лапшиних був поширений у акторських колах вислів: «Чим би не займатися, аби у шахту не лізти». Ще за совка Лазар із Ніною організовували по профспілковій лінії спецпостачання - румунські та югославські чоботи, болгарські куртки та дублянки, сервізи. Я тих часів не застав, а от часи, коли вони організовували колективні гендль-екскурсії до Польщі не минули й досі. Зазвичай артисти везли до сусідньої країни горілку (своєрідну валюту), різний металевий крам - замки, шпінгалети, долота, викрутки, гумові човни та чоботи, побутову техніку - фени, електробритви, радіоприймачі, футбольні м'ячі, бадмінтонні ракетки, тостери, чайники, чашки, ложки-виделки, паяльні лампи, торшери, срібну біжутерію (то було круто!), мило, зубну пасту, клей ПВА, складані ножики, кип'ятильники, запальнички і навіть сірники - одним словом весь той пострадянський мотлох, який розмели з
