розливним пивом! Так от, добухували вже там. І був у мене на ті часи дуже важкий період у житті - в театрі не клеїлося, ролей не давали, кращий друг по п'янці викинувся з вікна, і якось воно зачепилося слово до слова, що я вирішив покінчити з усім єдиним махом і стрибнув на рейки. Добре, що потяга не було, то друзі мене знову витяти на платформу. Але я пручався, щось там кричав, аж поки до платформи не підійшла електричка, в яку я й стрибнув. Вийшов я на якійсь станції, бо треба було «добрати», а на дворі ж третя година ночі. Все зачинено. Тут якийсь потяг прибуває на станцію, я до провідниці. «Бона каже - є!». Я піднімаюся до неї у вагон, беру пляшку портвейну, тут же ж його відкорковую та прямо з горла півпляшки й засаджую. Відчуваю - далі йти не можу, сів на лаві й відключився. Прокинувся у Кишиневі на пероні. Грошей нема, ключів від хати нема, навіть взуття нема! А у мене туфлі були модні, італійські! Зняли, падлюки... Раптом повз мене дівчина йде, худенька, тоненька... Я до неї: «Дівчино, у вас раптово вдома нема зайвих чоловічих туфель?». А вона: «Є! Батько помер, то після нього лишилися!». «То дайте мені! Я поверну!» «Ходімо!». Прийшли до неї (вона неподалік від вокзалу жила й касиркою працювала), вона мені набрала ванну води, дала батьків халат, чай зробила, а головне! - дала товстенні вовняні білі шкарпетки! І тоді я зрозумів, що зустрів свою долю! Зустрів свою Оксаночку! Я поїхав від неї на третій лень, ми навіть не цілувалися, просто гуляли містом, я їй розказував про себе, а вона про себе. А коли приїхав до Києва, зрозумів, що не можу без неї. Через тиждень знову приїхав до Кишинева весь у білому з букетом троянд і обручкою і зробив пропозицію. Бона відразу не погодилась, бо у неї мама хворіла, а я ж хотів, щоб вона переїхала до Києва. Я образився страшенно. Вив, лікті собі кусав, так образився! А потім зрозумів, що вона зовсім інша. їй не потрібна уся ця театральщина, всі ці емоції, сцени. Вона створена для простого життя. Буденного, простого життя, в якому є місце чаю, пиріжкам, прогулянкам по парках. Не бухаловці оцій шаленій, не розгуляєву, до якого я звик, а до простого буденного життя. Але поки я це зрозумів, то минули три роки. Бона там - я тут! Листи, телеграми на двісті карбованців в місяць! Але коли мама померла, то я її таки вмовив, і от ми вже шість років у Києві живемо, і от уже п'ять років я не бухаю!».
- Гарна книга? - киваю головою в бік «Інтернаціоналізму чи русифікації».
- А ти що - не читав? - Микола здивовано знизує плечима. - Ну ви, блін, українці, класику свою не читаєте? Хохли ви нещасні, так завжди під Москвою жити й будете!
Тут треба зазначити, що Микола Кучер - дивний такий психотип. Абсолютний, майже стовідсотковий кацап, який, шоправда, мав якусь там прабабусю українку і народився чи в Твєрі, чи в Пермі, закінчив у Москві Щукінське училище і за розподілом приїхав до Києва, останнім часом так захопився нашими визвольними змаганнями, а разом з тим українською історією, культурою, побутом, літературою й мовою, що став більшим українцем, ніж я. У такий спосіб він пробуджував в собі оту краплину української крові, яка текла в його кацапських жилах.
- Ви хохли-дебіли! - у розпачі лаявся він. - Маючи таку історію, маючи таку культуру, так просто віддати все Москві, цій, сука, азійській імперії, цим проклятим комунякам! Чому ви у дев'яносто першому разом із Незалежністю не люструва-ли всіх кадебістів, усіх цих злочинців, що й досі у владі? Вони ж оговтаються і передушать вас усіх, як цуциків! Думаєте, вам просто минеться ця Незалежність, якщо за неї не боротися руками й ногами? То ви просто не знаєте, з ким маєте справу!
Взагалі головною історичною та геополітичною місією України Микола Кучер вважав знищення Московської імперії. «Без України нема імперії, нема перебреханої російської історії, бо все починалося тут, у Києві. І Русь починалася тут! І саме Україна, а не Московія, є правонаступницею Русі. Ви -українці русськіє, а ми - татари, мордвини, мокши, угро-фіни, хто завгодно, але не русськіє. І якщо Україна дійсно стане незалежною і випорпає на світ божий справжню, а не написану імперськими брехунами історію, то тут Московія дуба і вріже! І як це можна не розуміти, що смерть Кощеєва тут, у святій Лаврі, знаходиться! Як буде Лавра українцям належати, то й загине імперія, а як будуть московські попи там правити, то й буде лишатися вся Україна московською колонією! Ех-х-х-х, хохли тупі! Весь час вам каже історія: «Геть від Москви!», бо ви - Європа, а ви все про якесь братство торочите. Мало вам голодоморів, мало вам Петрів та Катерин Великих, Валуєвих, Троцьких, Муравйових, Кагановичів та Постишевих разом узятих? Буде ще! От побачиш, знову кровію умиєтесь, як у Росії хтось сильніший за Єльцина царьом-батюшкой стане! Та пізно буде, якщо зараз комуняк усіх з влади не вичистите й в Європу не посунете! Але шанс вже втрачено! У дев'яносто першому це треба було робити, а зараз вже пізно!».
