Мене дивував цей Миколин феномен, як же ж так можна не любити свій народ, я мав на увазі росіян? І одного разу я таки наважився його про це запитати.
- Ти дурний! - відказав мені Микола. - Я люблю свій народ, я не люблю імперію. Я не люблю найгірше у своєму народі - стадний азійський інстинкт загарбника, отой одвічний дух підступу та брехні, яким наші царі творять «велику» історію. Ненавиджу комуняк і москальських собак, як ви хохли кажете. Бо москаль - це не росіянин. Москаль - це одвічна азійська агресивна та нахабна стадна гидота, що сидить у моєму народі й мені бридке за те, що вона наробила упродовж свого існування. Так само ненавиджу хохлів, що, тримаючи дулю у кишені, служать москалям! Нема для мене нічого бридкішого, ніж спостерігати за хохлами на службі в москалів! От приміром ти...
У цьому місці наших диспутів Микола, щоб збудити до життя мій дієвий український патріотизм, називав мене «лінивим гречкосієм», «неспроможним до рішучих дій плебеєм», переходячи до радикальних методів виховної роботи, які зазвичай закінчувалися сваркою, але вже наступного дня наставало примирення, бо, не дивлячись на Миколин радикалізм, він був мені глибоко симпатичним і я поважав його як актора, і щирого українського націоналіста російського походження.
- Зарплата сьогодні буде? - спитав я у Миколи, аби змінити слизьку тему про мою неознайомленість з твором Івана Дзюби.
- Буде! - різко відрізав він і знову занурився у свою книгу.
На цих словах до репетиційної зали спершу зайшов Ігор
Юрійович Зарізович, за ним його коханка Лариса Обарин-ська, замикав ходу вже відомий вам Боря Маргуліс.
По їхньому заході зчинився в залі невеличкий переполох. Хтось встав, хтось зааплодував, хтось сидів байдуже, хтось зиркав по боках, роздумуючи, до якого табору пристати. Бею цю хаотичну какофонію Зарізович перервав рухом руки, який нагадував чи то млявий «зіг хайль», чи то рішучий «гей, офіціанте, ще два ескалопи!». Народ затих і зашурхотів сідницями по лавах і стільцях, вмощуючись обличчями до «шефа».
Зарізович - єдиний, хто не сів, а стояв, спершись руками на спинку свого стільця, вичекав паузу й дуже неголосно, майже пошепки, дивлячись у стіл, розпочав свою вступну промову, в якій йшлося про те, що театр вступив у нову фазу життєдіяльності, що відтепер ми будемо жити й творити по-новому, що актори мають розуміти усю ступінь відповідальності й повністю віддаватися роботі, адже театру не потрібні «середнячки», які тільки удають буцім вони артисти, театру потрібні артисти, що готові до самопожертви. Він цитував Чехова: «Треба працювати, і ми побачимо небо у діамантах», Станіс- лавського: «Театр - це завжди двоє», Наума Коржавіна: «Кожна мить життя є одночасно миттю сучасності й миттю вічності. Завдання митця - зробити мить сучасності миттю вічності». Всі його цитати трупа знала напам'ять. Сторонній людині, яка вперше бачила Зарізовича, він би з легкістю міг здатися натурою надзвичайно творчою, розумною, мудрою й натхненною, людиною енциклопедичних знань. Так траплялося з багатьма, хто у свій час захопився Ігорем. Юрійовичем. Ним захоплювалися молоді студенти та режисери, ним захоплювалися чиновники, художники й балетмейстери. Але потім траплялося щось таке, що призводило до сильних розчарувань. Всі ці натхненні творчі слова, всі ці мудрі фрази, весь той піднесений пафос в результаті виливалися у нудні, одноманітні вистави, схожі одна на одну, як важкі страусині яйця.
На словах, у газетних статтях і в мудрих книжках (Ігор Юрійович видав їх штуки три) Зарізович боровся проти того, втіленням чого був сам. Він боровся зі штампами, множачи на сцені штамп за штампом, він боровся з театральним інтриганством, унаочнюючи собою приклад того самого інтриганства, боровся проти сірості та «прем'єрства», множачи
